Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

— Живу так, ніби мене найняли зніматися в ролі чи то поміщика, чи то графа. Спершу щодня в кіно ходив: шукав фільми з великосвітського життя. А фашисти крутять лише політику, нема чим підковуватися. Доводиться читати на ніч історичні романи. Але пишуть у них бозна про що, а побутову інформацію — корова язиком злизала. Така це, розумієш, морока: оволодівати технікою справжнього пана.

От, скажімо, рукавиці. Проста річ. А, виявляється, існує ціла наука, коли де які одягати. І кольори не можна плутати. То одну слід у руці тримати, то обидві.

Інструментом для обіду я опанував. Але от хамством — не зовсім. Упаде, скажімо, виделка на підлогу і чекай, щоб старий офіціант її з підлоги підняв. Не дай господь подякувати, навіть кивнувши головою, людині за те, що вона тобі шинель подасть, двері перед тобою відчинить. Догоджають тобі, як в госпіталі інвалідові. І пика при цьому має бути бундючна, ніби перед тобою не людина, а так, опудало.

Або ось Брігітта. Вона ревнива. Приходять у гості її знайомі дами і таке починають варнякати — тільки кивни, і будь здоров! Ну, я відмовчуюсь або про щось серйозне розповідаю. А потім Брігітта мені докоряє за невихованість. Я їй: «Та ти що, жартуєш?» Покладуть ногу на ногу так, що дивитись соромно, ну й розмова, м'яко кажучи, грайлива… А одна такою нахабною виявилась, я навіть обурився. Хіба можна? В чужому домі, та ще й у подруги. Сказав. А вона примружилась і відповіла: «Ви, виявляється, дуже стомлені… Бідна Брігітта! З вами вона прирекла себе на вічну вірність своєму покійному чоловікові». І таку презирливу міну скорчила, ніби я її смертельно образив. А що я мусив робити?

Вайс усміхнувся, співчутливо порадив:

— Ну, в усякому разі, міг би виявити чуйність у межах дозволеного.

Зубов розсердився:

— Дозволеного! Саме так — дозволеного. А вони тут вважають, коли війна, то все дозволено. — Зітхнув. — Як зберуться баби, відчуваю себе, ніби в оточенні. Невідомо, з якого боку чекати атаки. А коли переходжу в активну оборону, потім від Брігітти накачка: грубіян, нетактовний, не вмієш себе поводити, не розумієш жартів.

А коли з якоюсь побалакаю про щось серйозне — скандал. Ревнощі. Запевняє: якщо чоловік на самоті з жінкою говорить про серйозне, цим він маскує свої легковажні наміри. А вголос при всіх можна будь-чиї вихваляти ніжки чи інші деталі — будь ласка, скільки завгодно…

З чоловіками, правда, легше. Я, розумієш, корчу із себе такого собі гордого чванька, аматора полювання. Мовляв, це моя пристрасть. Щоправда, на одну підлоту наскочив: він майже у всіх країнах побував на полюванні. Але я його Бремом убив.

— Тобто як це?

— Ну, читав у свій час, ще в школі. І принизив знанням тонкощів тваринного світу. А так — більше в карти після вечері. Але, розумієш, незручно: програю. — Попросив жалібно: — Ти б сказав Ельзі, хай хоч позичить, чи як! Соромно мені у Брігітти брати.

— А вона що, скупа?

— Та ні, вона добра. Але негарно її гроші всякій сволоті програвати. Сама ж вона з сім'ї лікаря, віддали заміж за літнього полковника. Батько її з соціал-демократами колись водився, ну, от і довелося від фашистів дочкою відкупитись.

— А чому ти такий блідий?

— Та от усе голова болить.

— Ти що, випивати почав?

— Де там випивати!.. — Пояснив засмучено: — Обстріляли ми недавно на шосе колону вантажних машин, думали, там варта, а виявилось — консервні банки з газом «циклон Б». Ну й надихалися цієї отрути.

— Ну, а з Брігіттою які у тебе стосунки?

Зубов зніяковів.

— Нестійкий я виявився, розкис. — Додав запобігливо: — Але ми все ж таки інтернаціоналісти. Не можна ж усіх німців на один кшталт міряти.

— А до чого тут твоя дама?

— А коли вона нічого, душевна?

— Та ти що, закохався?

Зубов похнюпився:

— Не знаю, але тільки жалію її дуже… Така вона, розумієш, зараз щаслива, ніби я для неї подарунок на все життя. Каже, нічого їй на світі не треба, лиш бути разом. Уявила, ніби я такий хороший — далі нікуди, і таких не буває. А я що? Ну, ставлюсь до неї по-товариському. Дещо пояснюю, щоб не була така відстала.

— Зарубай на носі, Зубов, жінки — народ підступний. Ще вскочиш із своєю щирістю.

— Та ні, я з нею про політику не розмовляю — так, про життя…

В трохи змарнілому обличчі Зубова Йоганн вперше помітив збентеженість, розгубленість, прихований смуток. Але все це явно не поєднувалось з його основною діяльністю, де Зубов ніколи не втрачав самовладання, непохитної рішучості, безстрашності.

Увійшла Брігітта — тоненька, мініатюрна, напрочуд пропорціональної статури. І коли вона, стримано всміхаючись, зупинилась на віддалі, здавалося, все світло, що лилося з двійчастих вікон у цю простору кімнату, спрямовано лише на неї одну. Одягнена вона була скромно, просто. На високій оголеній шиї ніяких витребеньок, — а в той час у Німеччині входило в моду металеве позолочене намисто у вигляді нашийників.

Брігітта зустріла Вайса дуже сердечно:

— Чоловік мені стільки хорошого казав про вас!

Йоганн, насупившись, скоса зиркнув на Зубова. Той швиденько пояснив:

— Я розповідав Брігітті про твої подвиги на фронті.

— Я виконував звичайний солдатський обов'язок.

За сніданком розмова була трохи вимушена. Вайс побачив, що його стриманість і різкі судження, звичайні для наці, не сподобались Брігітті. Зубов майже весь час мовчав, і Йоганн вирішив поки що підкласти ту розмову з ним, заради якої він прийшов сюди. А вийшовши з дому Брігітти, з тривогою думав про те, коли б ця сентиментальна романтична історія не обернулася погано для їхньої спільної справи.

Якось у розмові Лансдорф між іншим згадав про Ольгу і сказав Вайсові, що, коли в росіянки, гості в домі баронеси, вже