Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
‹…› Розгром архієпископства
‹Суд над міністрами Карла X, чиїми зусиллями були ухвалені ордонанси; меса на спомин про герцога Беррійського, влаштована роялістами в церкві Сен-Жермен-л’Осерруа; у відповідь розлючений натовп громить архієпископство›
Роялісти, люди найдостойніші, але часом нерозумні, нерідко сварливі, які ніколи не замислюються про можливі наслідки своїх вчинків і переконані, що для відновлення законної монархії досить пов’язати краватку певного кольору або встромити в петлицю умовлену квітку, стали причиною найсумніших сцен. Було цілком очевидно, що революційна партія скористається богослужінням на спомин про герцога Беррійського і зчинить галас; проте легітимісти були недостатньо сильні, щоб протистояти натиску республіканців, а уряд недостатньо міцно стояв на ногах, щоб підтримати порядок; тому церкву було розорено. Аптекар, що вірив у прогрес і Вольтера, відважно розправився із дзвіницею 1300 року і хрестом, який інші варвари одного разу, наприкінці IX сторіччя, вже скинули додолу.
Наслідком цих героїчних діянь освіченого фармацевта стало розграбування єпископського палацу, осквернення святинь, і процесії, котрі повторюють ті, які йшли колись вулицями Ліона: бракувало лише ката і жертв, зате предосить було полішинелів, масок та інших приваб карнавалу. Кортеж блазнів-святотатців рухався по одному берегу Сени, а по іншому, вдаючи, ніби поспішає на допомогу, простувала національна гвардія. Річка відокремлювала порядок від анархії. Запевняють, ніби одна обдарована людина поцікавилася поглянути на цю картину і, побачивши, як пливуть Сеною ризи і книги, сказала: «Яка прикрість, що туди не шпурнули й архієпископа!» Віщі слова, бо як насправді мало бути потішно втопити в річці архієпископа; ніщо так сильно не наближає до свободи й освіти! Ми, стародавні свідки стародавніх подій, вважали за свій обов’язок повідомити вас, що нинішні події – всього лише бліді й жалюгідні наслідування. Інстинкт ще пориває вас до революції, але вам уже бракує сил; ви здатні переступити закон лише в уяві; ви хотіли б сотворити зло, але в серці вашому мало відваги, а в руках – мало сили; ви ще побачите вбивства, але не будете братися за них самі. Якщо ви хочете Липневій революції величі, постарайтеся, щоб пан Каде де Гассікур не залишався її реальним героєм, а Має – героєм ідеальним.
3Моя брошура «Про Реставрацію і виборну монархію»
Париж, кінець березня 1831
Я був далекий від істини, коли думав, що після закінчення липневих подій заживу спокійно. Повалення трьох монархів змусило мене порозумітися з палатою перів; не міг я обійти мовчанкою і вигнання цих трьох королів із Франції. З другого боку, газети Філіпа запитували мене, чому я відмовляюся служити революції, що освятила принципи, які я відстоював і прославляв: мені довелося взяти слово, щоб розповісти і про загальні істини, і про те, що стосувалося тільки мене. Уривок з невеликої, приреченої на забуття брошури «Про Реставрацію і виборну монархію» продовжить розповідь про мене і мій час:
«Позбавлений теперішнього, живучи лише неясною надією на замогильне майбутнє, я не хочу, щоб мені могли поставити на карб нинішню мовчанку. Я не маю права мовчати, коли Реставрацію, в якій я брав таку гарячу участь, щодня закидають образами і на моїх очах оголошують поза законом. У середні віки в часи великих лих ченця ув’язнювали у вежу, і він сидів там на хлібі й воді ради порятунку народу. У мене є чимало спільного з цим ченцем XII сторіччя; з віконця моєї спокутної в’язниці я звернув до перехожих мою останню проповідь. У цій останній моїй промові, виголошеній у палаті перів, я передбачив: на Липневу монархію чекає вибір між славою і надзвичайними законами; третього не дано; ця монархія жива лише завдяки пресі, але преса ж її і вбиває; якщо вона не завоює славу, її поглине свобода; якщо ж вона здійме руки на цю свободу, її чекає смерть. Гарні ж ми будемо, якщо, піднявшись на барикади і прогнавши трьох королів в ім’я свободи друку, зведемо нові барикади проти цієї свободи! Як же, проте, бути? Хіба зможуть трибунали і закони, навіть діючи спільно, стримати письменників? Новий уряд – дитя, що вміє ходити тільки з чужою допомогою. Отже, всій нації доведеться впасти в дитинство? Але чи не перекине свою колиску це страшне немовля, вигодуване кров’ю перемоги на незліченних бівуаках? Лише старовинний рід, що корінням сягає в минуле, може безстрашно підставляти груди вітрам вільної преси.
…
Слухаючи нинішніх красномовців, можна подумати, що единбурзькі вигнанці – нікчемні люди у світі і що їхня відсутність серед нас – дрібниця! Нині сучасному бракує тільки минулого – яка дещиця! Неначе кожне попереднє сторіччя не лежить в основі наступного, неначе сьогоднішній день може ширяти в повітрі! Хоч скільки б марнославство наше зневажалося спогадами, хоч скільки б ми замазували герби з ліліями, хоч скільки б оголошували поза законом імена та осіб, ми не можемо не визнати, що без цієї родини, у якої за плечима тисячолітня історія, життя наше помітно спорожніло. Ці люди, що нині здаються такими жалюгідними, своїм падінням похитнули Європу. Якщо тільки події розвиватимуться природним чином і увінчаються тим, чим належить за логікою речей, стане ясно, що разом з Карлом X зреклися престолу представники всіх старовинних династій, великі васали минулого, які підкорялися сюзеренам Капетам.
…
Ми рухаємося до загальної революції. Якщо суспільство, як і раніше, змінюватиметься, не зустрічаючи перешкод, якщо розум народу, як і раніше, вдосконалюватиметься, а середні класи безперервно поповнюватимуть свою освіту, нації зрівняє загальна свобода; якщо ж суспільство зупиниться у своєму розвитку, нації зрівняє загальне рабство. В освічену добу деспотизм недовговічний, але нещадний, і наслідком його стане тривале розкладання суспільства.
Такі мої переконання, що пояснюють, чому особисто я повинен залишатися вірний тому правлінню, в якому я бачив найкращий захист суспільних свобод і найбільш безпечний спосіб збільшити їхню кількість.
Я зовсім не хочу зажити слави слізного проповідника сентиментальної політики,
