Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

купують на виручені гроші свинину, ви потворні й брудні, але вас люблять королі і красуні! ах! якби ви захотіли помінятись місцями зі мною! якби принаймні я міг зламати ваші скрині й забрати все, що ви вкрали у дворянських синів, я був би найщасливішим зі смертних!

Звичайно, я міг би знайти кошти для існування, звернувшись по допомогу до монархів: оскільки я віддав усе, що мав, відстоюючи їхнє право на корону, було б справедливо, щоб вони годували мене. Проте їм ця така природна річ на думку не спадає, а мені – й поготів. Я швидше погодився б повернутися до тієї дієти, якої дотримувався в Лондоні разом з нещасним Енганом, ніж сісти за бенкетний стіл пліч-о-пліч з королями. Втім, щаслива пора горищного життя минула: що не кажіть, я почував би себе на горищі ніяково, пишний шлейф моєї слави потребував би надто багато місця; не те що раніше, коли у мене була тонка талія людини, що обходиться без обіду, і я задовольнявся однією-єдиною сорочкою. Вже немає на світі мого кузена Ла Буетарде, який, сидячи біля мого жебрацького ложа, грав на скрипці, одягнений у червону мантію радника Бретонського парламенту, а на ніч, не маючи ковдри, кулився під стільцем; немає на світі і Пельтьє, який годував нас на гроші короля Крістофа, а головне – немає чарівниці Юності, якій досить однієї усмішки, щоб обернути вбогість у скарб, Юності, яка зводить вас зі своєю молодшою сестрою – Надією; молодша сестричка така ж обманщиця, як і старша, але, на відміну від неї, втікає не назавжди й іноді повертається назад.

Я забув про гіркоту, яку відчував, уперше опинившись у вигнанні; я уявив, що досить покинути Францію, щоб зберегти свою честь незаплямованою: смажені голуби самі падають у рот не тим, хто засівав поле, а тим, хто збирає з нього урожай: сам я чудово почувався б у богадільні, але йшлося не лише про мене; треба було подумати про пані де Шатобріан. Отже, не встиг я влаштуватися на новому місці, як віддався тривожним думкам про майбутнє.

З Парижа мені писали, що за мій заставлений-перезаставлений будинок на вулиці Анфер дають ціну, яка не дозволяє навіть викупити його із застави, але що присутність моя може щось змінити. Прочитавши листа, я поїхав до Парижа, і зовсім даремно: я не знайшов ні покупців, ані добродійників, проте знову відвідав Аббеї-о-Буа і побачився з деякими з моїх нових друзів. Напередодні повернення до Швейцарії я пообідав у «Кафе де Парі» з панами Араго, Пуквілем, Каррелем та Беранже – всі вони були більш-менш невдоволені і розчаровані кращою з республік.

9
Продовження щоденника. – Панове Каррель та Беранже

‹Портрет республіканця Армана Карреля; його потаємна любов до заміжньої жінки, що відповідала йому взаємністю›

Панові Беранже, на відміну від пана Карреля, немає потреби приховувати свої любовні пригоди; він оспівував свободу і славив народні чесноти, не страшачись королівських в’язниць; він складає куплети про своє кохання – і дарує Лізетті безсмертя.

Біля підніжжя Монмартра, там, де кінчається вулиця Мучеників, на короткій, напівзабудованій і частково брукованій вулиці Овернської вежі, у глибині маленького саду ховається скромний, як нині водиться, будиночок; тут живе автор прославлених пісень. Лисий череп, вигляд грубуватий, але сповнений лукавства і сластолюбства, виказують у цій людині поета. Я, котрий бачив стількох осіб королівської крові, відпочиваю душею, дивлячись на цю мужикувату фізіономію; я порівнюю два таких різних типи: монархічне чоло виявляло натуру піднесену, але прив’ялу, безсилу, безбарвну; чоло демократичне несе на собі відбиток натури пересічної у фізичному відношенні, але з гострим розумом; чоло короля позбулося корони; чоло людини з народу гідне увінчатися нею.

Одного разу я попросив Беранже (хай пробачить він мені мою безцеремонність, у якій винна його слава) – я попросив його показати мені які-небудь з його неопублікованих творів. «Знаєте, – відповів він, – адже я, безбожник, був колись вашим учнем. До нестями захоплений «Генієм християнства», я строчив християнські «Іліади»: сцени з життя сільського кюре, картини богослужінь у селі, під час жнив».

Пан Оґюстен Тьєррі сказав мені, що опис битви франків у «Мучениках» підказав йому думку по-новому розповісти про історію: немає нічого більш утішного для мене, ніж дізнатися, що історик Тьєррі і поет Беранже пов’язують моє ім’я із спогадами про пробудження їхніх талантів.

Наш пісняр наділений різними талантами, необхідними, на думку Вольтера, для написання пісень. «Щоб досягти успіху в цьому роді, – говорить автор стількох чарівних п’єс, – потрібні розум лукавий і чутливий, природжене відчуття гармонії, уміння не злітати занадто високо, не падати занадто низько і не бути занадто багатослівним». У Беранже є кілька муз, і всі вони чарівні, всі вони жінки, і всіх їх він кохає. Якщо вони зраджують його, він не виливає душу в елегіях, і все-таки за веселістю його ховається смуток; він – серйозна людина, губ якої торкає усмішка, він – безбожник, який молиться.

Моя прихильність до Беранже викликала чимало здивувань серед тих, кого називають моєю партією: старий кавалер ордена Святого Людовіка, з яким я незнайомий, написав мені зі своєї провінційної глушини: «Тріумфуйте, добродію: вас славить нині той, хто ображав вашого Господа і короля у своїй гордині!» Чудово, доблесний лицарю! ви теж поет.

‹Повернення Шатобріана зі Швейцарії до Парижа та його виступи проти нової пропозиції про вигнання Бурбонів, внесеної депутатом Бріквілем; листування з поетом Бартелемі, який у віршах, присвячених Шатобріану, піддав нападкам династію Бурбонів›

13
Змовники з вулиці Прувер
Париж, вулиця Анфер, кінець березня

Цими мандрами й баталіями закінчився для мене рік 1831-й; на початку 1832 року впало нове лихо.

Липнева революція вигнала на вулицю безліч швейцарців, королівських гвардійців та інших людей різних станів, що годувалися при дворі; вони вмирали з голоду, і роялістські розумники, божевільні сивоволосі молодики, замислили влаштувати з їх допомогою державний переворот.

Серед грізних змовників було багато людей статечних, блідих, сухорлявих, худих, зігнутих, з благородними обличчями, ще жвавими очима і сивим волоссям; здавалося, ніби це втілене минуле, згадавши про втрачену честь, повстало з могили й намагається повернути на трон родину, якій воно не зуміло допомогти за життя. Люди на милицях нерідко зголошуються підтримати монархії, що гинуть, але за нинішнього стану суспільства відновлення середньовічної будівлі неможливе, бо дух, який животворив її, відлинув: думаючи, що відроджуємо старовину, ми витягаємо на світ старий мотлох.

З другого боку, герої Липня, у яких партія поміркованих поцупила республіку, були щасливі взяти в союзники карлістів; соратники готувалися разом помститися спільному