Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Вершина моєї політичної діяльності – війна в Іспанії. Вона зіграла в моїй політичній кар’єрі таку ж роль, яку «Геній християнства» – в кар’єрі літературній. Доля воліла доручити мені цей подвиг, який, бувши здійснений в епоху Реставрації, міг упорядкувати рух суспільства вперед. Доля відлучила мене від мріянь і навернула до справ. Вона змусила мене грати проти князя Меттерніха і пана Каннінґа – двох найславніших міністрів того часу; я обіграв їх. Усі мислячі люди, які стояли тоді біля керма влади, погоджувалися, що в моїй особі бачать справжнього державного мужа [90]. Бонапарт передбачав це раніше них, не дивлячись на мої книги. Отже, я можу не хвалячись стверджувати, що як політик вартував не менше, ніж як літератор; утім, я не надаю ніякого значення славі ділової людини – саме тому я й дозволив собі заговорити про неї.
Якби після іспанських подій недалекоглядні люди не виключили мене з гри, доля Франції склалася б інакше; вона відновила б свої колишні кордони й повернула рівновагу Європі; Реставрація, укривши себе славою, не припинила б так скоро свого існування, і моя дипломатична діяльність також увійшла б у нашу історію. Праці мої на двох нивах різняться лише результатом. У літературі я зробив усе, що повинен був зробити, і пройшов свій шлях до кінця, бо це залежало лише від мене. У політиці ж діяльність моя урвалася саме в розпалі, бо тут я залежав від інших.
Проте, не буду заперечувати, політична моя програма була доречна лише в епоху Реставрації. Коли переконання, суспільства і характери зазнають змін, те, що вчора було добре, сьогодні занепадає і втрачає силу. Візьмімо Іспанію: оскільки скасування салічного закону розірвало ті узи, що зв’язували раніше королівські роди, тепер вже немає потреби охороняти недоторканність піренейських кордонів; треба змиритися з тим, що одного разу Австрія та Англія запропонують нам бій на іспанській землі; треба бачити речі такими, якими вони стали сьогодні, треба попрощатися – не без жалю – із жорсткою, але розумною тактикою, яка, втім, далеко не одразу дала б свої плоди. Я переконаний, що служив законній монархії так, як потрібно. Я розпізнавав майбутнє так само ясно, як розпізнаю його зараз, але я хотів прийти до нього менш небезпечним шляхом, щоб законна монархія, необхідна нам для засвоєння основ конституційного правління, не спіткнулася від зайвої поквапливості. Тепер плани мої стали нездійсненні: Росія відвернеться від нас. Якби я нині вирушив на іспанський півострів, де панує тепер інший дух, я міркував би про все інакше: я займався б тільки союзом народів, хоч якими б підозрілими, заздрісними, упередженими, невірними, мінливими вони були, і не звертав би уваги на королів. Я сказав би французам: «Ви покинули второвану дорогу і рушили гірською стежкою, що звивається над безоднею; що ж! пізнайте чудеса і небезпеки, які вона вам готує. Нові звичаї, справи, відкриття – усе це чекає вас; дерзайте, і якщо треба – із зброєю в руках. Де відшукати нове? На Сході? То поспішімо на Схід. Де потрібні наша відвага і наш розум? Попростуймо туди. Очольмо велике пробудження роду людського; не дозвольмо іншим народам обігнати нас; хай у цьому хрестовому поході французи йдуть попереду всіх, як у давні роки, коли вони першими досягли гробу Господнього». Так, якби мені дано було сьогодні вершити долю моєї батьківщини, я допоміг би своїм співвітчизникам йти тим небезпечним шляхом, який вони обрали: стримувати їх тепер означало б засудити Францію до безславної смерті. Я не обмежився б тільки промовами: підкріплюючи слово ділом, я готував би солдатів і гроші; подібно до Ноя, я споряджав би кораблі в передбаченні потопу, а якби мене запитали, чому я так роблю, я відповів би: «Тому, що така воля Франції». Мої депеші попередили б уряди європейських держав, що без нашого зволення на земній кулі не впаде й волосина і що під час переділу світу левова частка володінь відійде до нас. Ми перестали б принижено просити у сусідів права на існування; Франція дихала б вільно, і жодна рука не наважилася б доторкнутися до її грудей, щоб дізнатися, з якою частотою б’ється її серце; якщо вже ми взялися шукати нові світила, я рушив би назустріч їх сяйву, не чекаючи, поки займеться наша звичайна зоря.
Хай буде воля Божа, щоб промисловість, що обіцяє нам нове благоденство, не обманула наших сподівань, щоб вона показала себе такою ж плідною і зробила б такі ж важливі послуги освіті, що й моральність, на якій стояло старе суспільство! Час покаже, чи не є вона всього лише млявим породженням тих кволих умів, що не здатні вирватися за межі матеріального світу.
Хоча місія моя вичерпала себе з кінцем законної монархії, я всіма силами душі бажаю тріумфу Франції, хоч якому б уряду підкорялась вона, йдучи за своїми легковажними примхами. Що до мене, мені більше нічого не потрібно; я хотів би лише одного: не набагато довше пережити будівлю, що впала на моїх очах. Роки, проте, подібні до Альп: досить подолати один перевал, як попереду виростає нове гірське пасмо. На жаль! найвищі, найостанніші гори безлюдні, безплідні і вкриті сивиною.
Частина четвертаКнига тридцять п'ята
1
Вступ
‹Шатобріан порівнює своє становище після 7 серпня 1830 року зі становищем П’єра де Л’Етуаля після загибелі Генріха IV›
Розлучаючись із кар’єрою солдата і мандрівця, я відчував сум; нині я, каторжанин, що покинув світські й придворні галери, віддаюся веселощам. Вірний моїм переконанням і клятвам, я не зрадив ні свободу, ні короля; я не нажив ні багатств, ні почестей; я йду таким самим жебраком, як прийшов. Радіючи прощанню з ненависною мені політикою, я з легким серцем іду на спочинок.
Будь же благословенна, душе моя, рідна, безцінна незалежносте! Прийди, поверни мені мої «Записки», моє друге «я», якому ти служиш повірницею, кумиром і музою. Дозвілля надихає оповіді: зазнавши корабельної аварії, я розповідатиму її історію прибережним рибалкам. Віддавшись споконвічним потягам моєї натури, я знову обертаюся на вільного подорожанина; я кінчаю мій шлях так само,
