Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Щоб утримувати всіх цих незадоволених, всіх цих героїв Липня, яких виставили за двері, і слуг, яким відмовили від місця, були потрібні гроші: довелося пустити шапку по колу. Таємні зборища карлістів і республіканців відбувалися в Парижі щодня, і агенти поліції, для якої тут не було зовсім ніякої таємниці, проповідували легітимізм у клубах і рівність на горищах.
Я знав про ці інтриги і намагався покласти їм край. Обидві партії хотіли на випадок свого тріумфу заручитися моєю підтримкою: один республіканський клуб поцікавився, чи погоджуся я стати президентом республіки. Я відповів: «Звичайно, але тільки після пана де Лафаєта». Відповідь мою було визнано скромною і пристойною. Старий генерал Лафаєт іноді відвідував пані Рекам’є; я трохи посміювався з його кращої з республік; я запитував, чи не краще було б йому проголосити королем Генріха V і аж до повноліття принца бути справжнім президентом Франції. Він не сперечався і не ображався на мої жарти, бо був людиною світською. Щоразу, коли ми зустрічалися, він говорив: «А! ви знову візьметеся за своє». Він не міг не погодитися, що любий друг Філіп надув його більше, ніж будь-кого іншого.
Зайдиголови працювали не покладаючи рук; підготовка до змови йшла повним ходом, коли до мене прибув замаскований гонець. Він прийшов, начепивши на голову кошлату перуку, а на носа – зелені окуляри, за якими ховалися очі, що чудово бачили без окулярів. Кишені у нього були набиті векселями, які він охоче показував; дізнавшись, що я хочу продати будинок і потребую грошей, він негайно запропонував мені скористатися його послугами. Я не міг без сміху дивитися на цього пана (втім, людину розумну і спритну), який вважав, що законній монархії треба мене купувати. Коли домагання його стали занадто наполегливі, він помітив на моїх губах презирливу посмішку і змушений був піти геть; секретарю моєму він прислав лист, який я зберіг:
«Пане,
Учора ввечері я мав честь бачити пана віконта де Шатобріана; він прийняв мене зі своєю звичайною добротою, але мені здалося, що він тримається не так щиро, як раніше. Скажіть, прошу вас, з якої причини я втратив довіру, якою дорожу понад усе на світі; якщо про мене ходять якісь чутки, я не боюся виставити своє життя перед людські очі і готовий відповісти на будь-які звинувачення; пан де Шатобріан дуже добре знає, які злі інтригани, що ухвалюють вирок, не вислухавши мене. Іноді обмовляють нас навіть боягузи, але треба сподіватися, що прийде день, коли ми побачимо людей по-справжньому відданих. Отже, пан де Шатобріан попросив мене не втручатися в його справи: я у відчаї, бо тішу себе надією, що зміг би залагодити їх згідно з його побажаннями. Я майже напевно знаю, хто змусив його змінити думку про мене; якби я був колись менш відвертий, цій особі ніколи не вдалося б звести наклеп на мене. Але все це нітрохи не зменшує моєї відданості вашому чудовому патрону; ви можете знову запевнити його в цьому, переказавши йому свідчення моєї глибокої поваги. Сподіваюся, що одного разу він зможе пізнати й оцінити мене.
Прийміть запевнення, і т. ін.».
Я продиктував Іасенту відповідь:
«Мій патрон не має нічого проти особи, що писала до мене, але не бажає ні в чому брати участь і не згоден нікому служити».
Катастрофа вибухнула дуже скоро.
Чи знаєте ви вулицю Прувер, вузеньку й брудну вуличку в простонародному кварталі, поблизу церкви Святого Євстахія і ринку? Ось там і відбулася знаменита вечеря поборників Третьої Реставрації. Гості були озброєні пістолетами, кинджалами і ключами; передбачалося, що, покінчивши з винами, вони проберуться до галереї Лувру і, пройшовши опівночі між двома рядами шедеврів, заколють лиходія-узурпатора просто на балу. Задум романтичний; усе, як у XVI сторіччі, в епоху Борджіа, флорентійських Медічі і Медічі паризьких – усе, за винятком людей.
1 лютого о дев’ятій вечора я вже зібрався був лягти спати, коли до мого будинку на вулиці Анфер увірвався якийсь ревний змовник разом із рознощиком векселів; вони прийшли, щоб повідомити мене, що все готово, що через дві години від Філіпа не залишиться й сліду; їм треба було з’ясувати, чи можна проголосити мене головою тимчасового уряду і чи погоджуся я разом з Регентською радою взяти на себе тимчасове управління країною від імені Генріха V. Вони визнавали, що справа таїть у собі небезпеки, але запевняли, що слава моя від цього лише зросте і що я – єдина людина в усій Франції, хто може справитися з цією роллю – адже моє ім’я задовольняє всі партії. Завдання не з легких – за дві години зважитися прийняти корону! за дві години вигострити велику мамелюкську шаблю, куплену в Каїрі 1806 року! Втім, я не став довго роздумувати і сказав своїм гостям: «Панове, вам відомо, що я ніколи не схвалював цю затію, вважаючи її справжнісіньким божевіллям. Якби я зважився взяти в ній участь, я розділив би з вами небезпеки і не став би чекати вашої перемоги, щоб прийняти нагороду за ваші подвиги. Ви знаєте, що я по-справжньому люблю свободу, що ж до ватажків цієї змови, то їм, я переконаний, свобода не потрібна, і, перемігши, вони негайно почнуть правити країною за своїм свавіллям. Поки вони матимуть подібні наміри, вони не знайдуть у мені – та й ні в кому іншому – союзника; їхня перемога призвела б до найповнішої анархії, і чужоземці, скориставшись нашими чварами, поневолили б Францію. Тому я не можу прийняти ваших пропозицій. Я захоплений вашою самовідданістю, але сам вбачаю свій обов’язок в іншому. Я йду спати і закликаю вас наслідувати мій приклад; я дуже боюся, як би мені не довелося завтра вранці дізнатися про сумну долю, що спіткала ваших друзів».
Вечеря відбулася; господар будинку, що скликав гостей з відома поліції, знав, як учинити. Споглядальники гучно проголошували тости за здоров’я Генріха V; поліцейські, що негайно наспіли, схопили всіх змовників і в черговий раз перекинули чашу законної монархії. Роялістським Рінальдом виявився один швець з вулиці Сени, який отримав після липневих подій орден за
