Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Хоч би що чекало в майбутньому пана намісника, я ніколи не стану його ворогом, якщо він принесе щастя моїй вітчизні. Я бажаю лише зберегти свободу переконань і закінчити життя в будь-якому місці, де зможу мати незалежність і спокій.

Я подаю свій голос проти проекту декларації».

Починаючи говорити, я був майже спокійний, але поступово мене охопило хвилювання; дійшовши до слів: «Нікчемна Кассандра, досить я вже докучав королю і вітчизні застереженнями, яких ніхто не слухав», я відчув, що голос мій тремтить, і змушений був прикласти хусточку до очей, щоб стримати сльози розчулення і гіркоти. На словах: «Благочестиві писаки, ренегат кидає вам виклик! Промовте разом з ним хоч два слова, хоч єдине слівце на захист нещасного монарха, який обсипав вас благодіяннями і якого ви знищили!» – гнів повернув мені сили. У цю мить я спрямував свій погляд на тих, до кого звертав ці слова.

Багато перів здавалися абсолютно знищеними; вони втиснулися в крісла так глибоко, що я просто не міг розгледіти їх за спинами колег, нерухомо застиглих у передніх рядах. Промова моя справила деяке враження: я зачепив у ній всі партії, але ніхто нічого не заперечив мені, бо я не тільки висловив великі істини, але й приніс велику жертву. Я зійшов з трибуни, вийшов із зали і попростував до гардеробної, де зняв одіяння пера, відстебнув шпагу, скинув капелюх, відчепив від капелюха з плюмажем білу кокарду, поцілував її і поклав цю реліквію в ліву кишеньку наглухо застебнутого чорного редингота, в який знов одягнувся. Слуга мій забрав дрантя, що залишилося від колишнього пера, і, обтрусивши зі своїх ніг порох цього палацу зрад, я покинув його назавжди.

‹Тексти прохань Шатобріана про відставку, звернені до голови палати перів, міністра фінансів, пера – охоронця печатки і міністра юстиції›

Я залишився голий, немов новоявлений Іоанн Хреститель, проте я з давніх часів звик годуватися диким медом і міг не побоюватися, що дочка Іродіади спокуситься на мою сиву голову.

Продавши одному єврею шиття, темляки, бахрому, виті шнурки та еполети, я виручив сімсот франків – чистий прибуток від усієї моєї сліпучої кар’єри.

‹Карл X відпливає із Шербура›

Я описав три революційні дні, спираючись на тодішні свої враження, через що намальовану мною картину відзначає деяка сьогомоментність – картина ця справедлива для теперішньої миті, але дуже скоро починає здаватися фальшивою. Найграндіозніша революція, бувши описана година за годиною, зведеться до дрібниць. Події з’являються на світ з лона речей, як діти – з материнського лона, маючи природну недосконалість. Убозтво і велич – близнята, вони народжуються одночасно, але якщо породілля повна сил, убозтво рано чи пізно вмирає і живим залишається сама велич. Отже, щоб неупереджено судити про події та їх місце в історії, треба поглянути на минуле з погляду нащадків.

Я мав рацію, коли, відвернувшись від дріб’язкових вчинків дрібних людців, яким був свідком, і пам’ятаючи лише про ті особливості липневих днів, які залишаться жити вічно, – сказав у палаті перів: «Коли народ покликав на допомогу свій розум і свою відвагу; виявилося, що ці крамарі не бояться порохового диму і що чотирьом солдатам і капралові з ними не впоратися. Три дні, що засяяли над Францією, змінили долю народу більше, ніж ціле сторіччя».

Справді, народ у справжньому розумінні слова 28 липня показав себе відважним і великодушним. Понад триста гвардійців було вбито або поранено; гвардія гідно оцінила бідняків, які протягом цього дня билися без будь-якої підтримки; безчесні люди затесалися в їхні лави, але не змогли їх зганьбити. Учні Політехнічної школи вийшли на вулиці пізно і не встигли взяти участь у битвах 28 липня; наступного дня народ з чудовим смиренням і простодушністю взяв їх собі в командири.

Народ боровся, а ті, хто привласнили собі його перемоги, сиділи вдома; вони влилися в лави бійців лише 29 липня, коли найбільша небезпека вже минула; були й такі переможці, які прийшли по свою частку перемоги тільки 30 і 31 липня.

Те ж саме повторилося і в армії: свій обов’язок виконали перш за все солдати та офіцери; вище командування, яке одного разу вже зрадило Бонапарта у Фонтенбло, розташувалося на пагорбах Сен-Клу і вгадувало хід подій по струминках порохового диму. Коли Карл X пробуджувався, перед його спальнею натовпом збиралися догідники; коли ж він поринав у сон, біля дверей не виявилося нікого.

Витримка простолюддя не поступалася його хоробрості; смута миттєво змінилася порядком. Хто бачив, як напіводягнені робітники, поставлені на варту біля воріт міського саду, виконуючи наказ, не пускали всередину інших обідранців, не міг не зрозуміти, як глибоко усвідомили свій обов’язок люди, що відчули себе господарями становища. Вони могли б зажадати розплати за пролиту кров; убозтво – великий спокусник. Але 10 серпня 1792 року не повторилося; ніхто не винищував швейцарців, що кинулися навтіки. Нічиї переконання не зазнали знущання, мабуть, ніколи ще переможці не були такі далекі від того, щоб зловживати своєю перемогою. Проносячи поранених гвардійців крізь натовп, вони гукали: «Пошана сміливцям!» Якщо солдат віддавав Богу душу, вони говорили: «Пером земля тобі!» П’ятнадцять років, прожитих в епоху Реставрації, за конституційного правління, вселили в наші серця людинолюбство, повагу до законності і потяг до справедливості, зробивши те, чого не змогли зробити двадцять п’ять років правління революційного і військового. А право сильного, укорінившись у наші звичаї, готове було, здається, стати звичайним правом.

Наслідки Липневої революції не скоро зітруться з пам’яті. Революція ця виголосила смертний вирок усім монархіям; відтепер королі зможуть царювати тільки силою зброї, а цей засіб діє безвідмовно, але недовго: епосі наслідних яничарів прийшов кінець.

Ні Фукідід, ні Тацит не зуміли б розповісти про події трьох днів; розпізнати в тому, що сталося, волю Провидіння зміг би лише Боссюе – геній, який усе розумів, але, немов сонце, що спрямовує свій біг між двох виблискуючих меж і називається на Сході рабом Божим, не переступав меж, призначених його блискучому розуму.

Не будемо шукати на поверхні рушія подій, корені яких приховані на великій глибині: нікчемність характерів, божевільні страхи, незбагненні чвари, підступи ворогів, боротьба честолюбств, зарозумілість одних, забобони інших, змови, таємні товариства, доречні чи недоречно вжиті заходи, відвага чи брак відваги – все це випадкові наслідки, але не причини того, що сталося. Дехто стверджує, що народ не хотів більше підкорятися Бурбонам, що Бурбони стали