Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

— Не вдавайте з себе дурня, Олфе, — Педді подався вперед; його бліде веснянкувате обличчя враз набрало напруженого, майже старечого виразу. — Всі тут підробляють на золоті…

— Ви хочете сказати — крадуть золото і незаконно збувають його?

— Ви знаєте, що я хочу сказати. А якщо ви цього навіть не робите, один біс, всі думатимуть, що робите. Так в чому ж різниця?

— В тому, що я цього не роблю. От і все.

— Хай буде по-вашому. — Педді осміхнувся. — Ну, а що б ви робили, якби я не взяв вас на роботу?

— А що б робили ви, якби я не дав ладу вашому руднику? — скипів Олф. — Адже ви самі казали, що берете мене тому, що я чесна людина…

— І знаєте свою справу.

— То й що? Ви незадоволені? А хто вам навів порядок, хто підвищив видобуток? У вас тут із звітністю робилось казна-що, коли я прийшов. А тепер ваша звітність в ажурі. Акціонери можуть нарешті дістати хоч якесь уявлення про стан справ на руднику. Ви маєте змогу платити дивіденди в цьому році…

— Атож, — реготнув Педді. — Містер де Морфе навіть пропонує від імені свого клієнта дві тисячі фунтів готівкою за наш рудник… і все завдяки вашій сумлінності.

Худе, змарніле обличчя Олфа посіріло. Пальці нервово стиснулися в кулак.

— Отже, мої послуги будуть уже не потрібні? — з гіркою іронією спитав він.

— Ви наче в воду дивились, — сказав Педді. — Хіба ви забули, як віддубасили Фріско тоді в поході? Він вам цього не подарував і ніколи не подарує. До того ж у нього завжди напохваті який-небудь гірничий інженер з дипломом. А втім, я міг би ще деякий час не продавати Золоте Перо, оскільки ми робимо тут непогане діло, якби ви так не пильнували кожної піщинки золота, що виходить з шахти.

— Що ви хочете цим сказати?

— А ось що…— Педді нарешті вирішив узяти бика за роги. — Не слід заважати хлопцям підробляти. Це майже всі управляючі розуміють. Всі знають про те, що тут робиться, і дивляться на це крізь пальці. Так більше користі. І хлопці задоволені, не галасують, і золото осідає в країні. Підтримує життя міста. Це краще, ніж дозволяти йому витікати за море, щоб англійські дженджики там у себе могли казитися з жиру. Отож і нехай наші хлопці одержують за своє золото, що їм належить. По-моєму, це правильно і справедливо. Але з нашого рудника хлопцям перепадає дуже небагато. І це через вас, Олфе. Саме тут нам з вами й треба порозумітись. Бо ж не тому я сиджу під землею чи стовбичу біля дробарки; що це корисно для мого здоров’я! Я хочу все бачити на власні очі. Хочу точно знати, скільки золота вислизає ї хто його цупить. І бачу, і знаю, але не втручаюсь. Я своє маю, а якщо ви цього не хочете — залишайтеся дурнем, тим гірше для вас.

— Розумію, — млявим, стомленим голосом промовив Олф, і Педді вирішив, що він нарешті переконав упертого співрозмовника, привів його трохи до тями. — То що ж ви пропонуєте?

— Дуже просто! — радісно вигукнув Педді. — Вам не слід до всього так приглядатися на руднику. Тільки й усього. Ви за це своє одержите, Олфе, повірте моєму слову. Не треба тільки враховувати кожну порошинку золота, яка виходить з шахти або з амальгамаційних листів. Якщо коли-не-коли дещиця й зникне, — невелика біда.

— Обкрадаєте, значить, своїх же акціонерів? Нечесно, Педді, і підло. Робітників я не засуджую. Але ви двічі шахрай: обкрадаєте і робітників, і акціонерів.

Поки Педді говорив, Олф узяв перо й почав писати. Він відповів Педді твердо, рішуче й так спокійно, ніби йому вже було байдуже, як сприйме Педді його слова.

Педдине обличчя раптом перекосилося від люті.

— Ви не можете стати мені на дорозі, — огризнувся він, — Ви нічогісінько не зможете тут вдіяти, містер Брайрлі. А то я не марнував би з вами часу. Я говорив для вашої ж користі. Облиште свій гонор, якщо не хочете втрапити за грати. А ви, питається, куди дивились? Цілісінький рік протирали в конторі штани і не бачили, як обкрадають акціонерів, як третина всього золота з шахти йде на сторону? Ви виявили злочинну недбалість щодо своїх службових обов’язків — ось що скаже вам кожен суддя, містер Брайрлі. А я посвідчу під присягою, що це саме так.

— Катайте! — Олф підвівся. — Ось вам моя заява про звільнення. Я написав її. поки ви розкривали мені свої секрети, — для моєї ж користі, як ви самі зволили сказати.

Дінні і Кріс Кроу працювали на ділянках поблизу Біндулі, за три-чотири милі на захід від Боулдера, а в кінці тижня приїжджали у місто по харчі й пару днів відпочивали у місіс Гауг. Саллі згодом розповідала, що вона до самої смерті не забуде того недільного ранку, коли Олф Брайрлі завітав до Дінні.

Поява Олфа була для Саллі цілковитою несподіванкою. Олф відщепнув хвіртку і млявою, повільною ходою наближався до будинку; здавалось, ніби він через силу переставляє ноги. Саллі привіталась до нього. Він рвучко підвів голову, і вона побачила його хворобливе, змучене обличчя.

— Де Дінні? — спитав Олф.

— У себе, — відповіла Саллі. — Дінні! — покликала вона. — До вас прийшов містер Брайрлі.

— Він, мабуть, не захоче мене бачити, — сказав Олф. — Але мені дуже треба з ним поговорити.

Олф зайшов у Діннину кімнату. Він пробув там годин зо дві і вийшов разом з Дінні. Вони поминули садок і зупинилися біля хвіртки, продовжуючи розмову. У Дінні був стривожений вигляд, а в очах — страх. Він розмовляв з Олфом так, ніби від колишньої сварки між ними не лишилося й сліду, і намагався підбадьорити Олфа.

Саллі чула, як Дінні сказав:

— Не такий страшний чорт, як його малюють, Олфе. Сьогодні не пощастило — то пощастить завтра. Ми з тобою