Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Отож не дивно, яка зчинилася буча, коли самого мера арештували за вбивство. Виявляється, він, Чарлі Кущолаз і Ден Альвес брали участь у бійці, під час якої вбили Дуга Говарда. Кварц-Обманка й цього разу зумів, певне, дати обвинуваченим розумну пораду, і коли їх звільнили, поставив собі це в заслугу. До речі, всі знали, що Кварц-Обманка не просто доморощений приїсковий стряпчий; колись він був неабияким юридичним світилом, але втратив адвокатські права за привласнення ввірених йому грошей, після чого і прикотив на приїски в 1893 році.
Колись Обманка мав ім’я Чарлі Квартерман, та й зараз іще при нагоді вдавав із себе джентльмена. Але ніхто не міг повірити, що цей лисий, горбоносий і неохайний старий дивак, товариш Білла Короля, носив колись елегантні костюми і прикрашав своєю персоною респектабельні вітальні. Він був розумний і хитрий, не ліз за словом у кишеню, і про нього казали, що ні витривалістю, ні потворністю він не поступається перед верблюдом.
Кварц-Обманка — це найбільш підходяще для нього ім’я, казав Дінні. А охрестили його так за те, що він кинув у дорозі свого товариша: втік, забравши з собою усі харчі й воду. Такого злочину ніколи не забувають і не прощають. Кварц-Обманка присягався, звичайно, що, перш ніж піти по допомогу, він поділив усе порівну. Його напарник Джек Белл, запевняв він, так ослаб від дизентерії, що не міг зрушити з місця. Він залишив Джека біля великого пласта вивітреного кварцу, за сто п’ятдесят миль від Фініша. Але тубільці, які натрапили на ледь живого старателя, казали, що його міх для води був порожній, а сліди білої людини, яка пішла звідти, — зовсім свіжі.
Чарлі Квартерман присягався, що тубільці самі вкрали харчі та воду, які він залишив Джекові. Тубільці вельми здивувались, почувши таке обвинувачення. Вони знають потаємне джерельце в горах, недалеко від того місця, казали вони, і їм зовсім не потрібна вода білого.
Ніхто не вірив Чарлі Квартерману. Але прямих доказів не було, і це його врятувало. Загальні збори старателів не наважились судити його на підставі самих тільки свідчень тубільців. От на цих зборах Чарлі Квартермана й перехрестили на Кварца-Обманку, і так це прізвисько до нього й прилипло. Перші розвідники, шукачі золота, всією душею ненавиділи цей холодний, недобрий білий камінь, який часто вводив їх в оману своєю появою на поверхні.
Білл Король любив, звичайно, побешкетувати, зате він був хорошим товаришем, завжди виручав у біді; всі знали його широку натуру і добре серце. І старателі терпіли Кварца-Обманку тільки тому, що він вважався товаришем Білла Короля.
Коли Білл привселюдно заявив, що сьогодні він частує, всі вже знали наперед, що Білл себе покаже. На таких гулянках пити щось інше, крім шампанського, вважалося поганим тоном. Бенкет щойно почався, а офіціантки вже відбігали ноги, не встигаючи розносити гостям шампанське. Білл почав відстрелювати шийки в пляшок. Засвистіли кулі, корки мелькали в повітрі. Перелякані дівчата збилися в куток. Біля стойки всі лізли один одному на голову, щоб захопити пляшку та склянку. Кожен хапав, що тільки міг, а Білл стріляв та стріляв, неначе в нього вселився біс. Він хотів перевернути все догори ногами, мовляв, знайте наших.
— Та годі вже тобі, угомонися, дурило! — почав благати Обманка, коли шум і гвалт досягли апогею.
— Що?! Про що ти там варнякаєш? Чуєте, хлопці, — загорлав Білл, — цей старий, вошивий скнара обізвав мене дурилом за те, що я частую своїх товаришів! Наливайте ще, міс! Пийте до дна, хлопці! — І звернувся до Мак-Суїні, який вигулькнув на порозі бару: — Не хвилюйтеся, містер Мак-Суїні. Кварц-Обманка заплатить, коли ми тут щось покалічимо. Е-ех! Як би не промазати!
Скло у дверях за спиною в Мак-Суїні розлетілося на друзки, і хазяїн мерщій сховався у залу, де було безпечніше і де за піаніно сиділа Лора, трохи підхмелена й до смерті налякана всім цим бедламом. На самому початку гулянки офіціантка принесла їй пляшку шампанського: містер Білл Король п’є за її здоров’я і просить заграти й заспівати що-небудь для його гостей. Лора забарабанила популярну на приїсках пісеньку, але дикий рев, що виривався з бару, заглушив і музику, і спів.
Коли Тім Мак-Суїні, задкуючи, повернувся до зали, тримаючись за закривавлену щоку, порізану скалкою скла, слідом за ним увійшов Білл.
— Все гаразд, Тіме! — закричав він весело. — Ми з Обманкою заплатимо за все. Заплатимо за кожну паскудну шибку… прошу пробачення, мем.
— Шквар, Білле! Ти заплатиш, будь певен, — похмуро відповів Мак-Суїні, витираючи хусточкою обличчя.
— А чом же ви не співаєте і не граєте, мем? — запитав Білл.
Лора знову почала грати. В барі продовжували галасувати. Білл привів пишнотілу вродливу офіціантку — Клару Фагот. Він хотів, щоб вона для нього заспівала. Слідом за ними до зали посунули гості.
Жінок було обмаль, і чоловіки танцювали один з одним. Клара кружляла у ведмежих обіймах Білла. Вони спіткнулися і покотилися додолу, регочучи і горлаючи, мов божевільні: «О Дейзі, о Дейзі, тебе люблю безмежно…»
Почалася бійка за Джессі Грей: поки двоє старателів сперечалися, з ким вона танцюватиме вальс, третій забрав дівчину у них з-під носа. Зчинилася страшна колотнеча; дівчата верещали і заливалися сміхом; у бійку встряло ще з півдюжини старателів, але Мак-Суїні припинив неподобство, загнавши всіх назад у бар і звелівши подати нову партію шампанського. Він пильно стежив за порядком, цей старий волоцюга Тім Мак-Суїні. З хлопцями легше впоратися, казав він, коли вони добряче нап’ються і дехто звалиться під стіл.
— Тепер вам краще поїхати додому, — сказав він Лорі, коли веселощі перейшли всяку міру. — Вам тепер тут не місце, мем. Сам я вас не зможу провести, а скажу своєму хлопцеві, щоб запряг кобилку й одвіз вас додому.
Але Білл не
