Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
А тоді, в часи Шуйського, з Углича привезли до Москви останки хлопчика — нібито Дмитрія, нібито справді убитого в Угличі у 1591 році.
Коли у 1812 році Архангельський собор був пограбований наполеонівськими солдатами, були зруйновані княжі надгробки, була викрадена й рака святих чернігівських чудотворців. Тоді ж зникли й мощі святого хлопчика-царевича Дмитрія. Потім вони буцімто знайшлися, і їх по великому чину повернули до собору у 1813 році. Звідтоді вони й там.
Але сама рака, у якій зберігалися мощі царевича, так і не була знайдена, тож на кошти одного московського купця була виготовлена нова, срібна, на яку поклали срібний барельєф з викарбуваними на ньому княжими регаліями. Пізніше перед ракою поставили срібний підсвічник з круглою чашею, що її підтримують чотири визолочені двоголові орли. На чаші виливними буквами зроблено напис: «1832 года усердием граждан города Углича».
На кришці раки — лик царевича у віці, коли він загинув. (Якщо він тоді й справді загинув — ось у чім питання!) Із срібла викарбуване княже вбрання і те намисто, яке схопив убивця, занісши руку над дитиною.
Над чолом царевича два вінці: один — земний, другий — небесний, мученика.
За склом позолоченого кіота зберігаються його особисті речі: дерев’яні складні із зображенням «Деісус» та срібний позолочений ковчежець з різними зображеннями царевича Дмитрія на кришці. В самому ковчежчику зберігається волосся царевича, горіхові шкаралупинки, дві ладанки із шовкової тканини та інші речі.
Але чи справді там знаходяться мощі убитого царського дитяти у 1591 році, а чи когось іншого, котрого тоді зарізали під виглядом царевича, — хто тепер скаже? Сам Шуйський, тоді голова слідчої комісії, тричі змінював свої свідчення: спершу, що так, царевича убили, потім — коли царевич Дмитрій підійшов до Москви, — що ні, то вбили іншого хлопчика, а царевич Дмитрій тоді насправді уцілів, і втрете, організувавши проти царя Дмитрія змову, заявив, що ні, царевича Дмитрія тоді в Угличі у 1591 році таки справді вбили, а той, хто прибув до Москви, є самозванець.
Можливо. Але коли Василій Шуйський був щирим і правдивим — за яким із трьох своїх свідчень? Чи тоді, коли він заявляв, що царське дитя було вбито чи тоді, коли заявляв, що воно вціліло, виросло і перетворилося на царя, якому Шуйський присягав на вірність?..
Цього так досі ніхто з істориків з певністю і не може сказати. І вже, мабуть, і не скаже достовірно: мощі царевича Дмитрія, убитого в Угличі у 1591 році, справді лежать у раці Архангельського собору, чи якогось іншого хлопчика, а мощі справжнього Дмитрія у 1606 році змовники Шуйського спалили, а попіл та недогорілі кістки, зарядивши до жерла пищалі, вистрелили на захід, у бік Польщі, звідки він приходив до Москви, де був урочисто вінчаний на царство московське (Шуйський тоді на хресті присягнув, що він — істинний син царя Івана).
Та ще — як гласить уже сучасна яса в ранзі передання-легенди, ні-ні та й між зубцями кремлівських стін у темряві іноді мелькає розпливчаста фігура.
Так, так, Лжедмитрія І.
Буцімто — найновіші кремлівські легенди! — востаннє привид самозванця проявився (привидівся) напередодні державного перевороту в Росії — серпневої ночі 1991 року.
«Чи не від того, — запитувала одна з московських газет, — так істерично тремтіли руки в тодішніх гекачепістів? Можливо, і їм було якесь видіння?»
Недарма ж вважається: Московський Кремль — не тільки улюблене місце князів, царів, імператорів та генсеків з вождями, не тільки це є головною столичною знаменитістю і резиденцією все тих же князів, царів, генсеків і президентів, але й головний погост країни...
Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»Слово «смута» мовби аж симпатичне. Принаймні звичне нам. Принаймні у першому значенні — смуток, сум, журба... — кого вони не відвідували, на кого не находили?! А «журба» ще й поетичне слово. Згадаймо хоча б знамениту українську пісню Леоніда Глібова «Стоїть гора високая...»:
...Журюся й я над річкою... Біжить вона, шумить. А в мене бідне серденько І мліє, і болить. Ой річенько, голубонько! Як хвилечки твої, Пробігли дні щасливії І радощі мої! До тебе, люба річенько, Ще вернеться весна, А молодість не вернеться, Не вернеться вона!Чи не правда, мила й зворушлива журба? Себто смуток, смута...
Правда, «смута» — це ще й невеселий, важкий настрій, викликаний горем, невдачею і т. ін.
Це вже далебі гірше, принаймні тут (усе, що викликане горем, невдачею) поезії немає.
Але ще гірше друге його значення: смута — заколот, заворушення, безпорядки, незгоди, розбрат, чвари — яка вже тут поезія!
Правда, воно подається (друге значення) з позначкою: «застаріле».
Гай-гай! Звідколи це чвари-розбрати — особливо в нашій Україні, особливо серед політиків та їм подібним — стали застарілими?
Невмируща смута (у другому значенні), як і невмирущі в роду людському чвари-розбрати... Безпорядки-заворушення та різні незгоди між хомо сапієнсами, людьми ніби ж розумними і — єдиними представниками розумного життя на планеті Земля. То вони в році 1606-му й аж до 1615-го в Московії найяскравіше (чи найчорніше, не знаю, як краще висловитися) проявилися, стали класикою цього явища. Але ж, закінчившись у Московському царстві, вони насправді ніколи... не закінчувалися. І не закінчуються. Така вже людська порода! Хоча б і в тому ж
