Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Крім того, дослідники забувають, що українське козацтво діяло тут не з власної ініціативи, а йшло в складі польської армії, армії тієї держави, територіальним елементом якої — подобається нам це чи ні — була на той час Україна (Б. Сушинський. «Козацькі вожді України»).
Ружинський не раз рятуватиме Лжедмитрія в тих чи тих битвах, що зчинялися, як він «сидітиме» в Тушино. Так, зокрема, він розбив рать воєводи Андрія Ртищева (козаки не просто тоді перемогли російське військо, а «витяли, мов траву»).
В Тушино почали збігатися російські дворяни, які не визнавали Шуйського за царя, згодом вони подадуться під Смоленськ, де була ставка короля Сигізмунда III, і звернуться до нього з проханням дати згоду на царювання в Московії його сина Владислава.
У царя Василія було малувато сил для боротьби із самозванцем, тож він змушений був звернутися за допомогою до шведів. За це їм довелося віддати Корелу (Кексгольм) з повітом. Корелу шведи взяли, але реальної допомоги Московському царству так і не надали — Шуйський у ті часи тримався при владі лише завдяки своєму племіннику Скопін-Шуйському. Талановитий полководець, вельми популярний в народі, він разом з ополченням на початку 1610 року звільнив північ і велику частину Замосковського краю від військ Тушинського вора та його спільників поляків. Головною силою Лжедмитрія були козаки Ружинського, які відстоювали свою вольницю («У нашого царя, — писатиме один з поляків, — усе робиться як по Євангелію, всі рівні у нього на службі»). Проте коли в Тушині з’явилися родовиті люди, то почалися спірки про старшинство, вигулькнула заздрість, суперництво один з одним — вже було не до походу на Москву, до якої залишалося всього лише якихось 12 верст — усього нічого. Майже півтора року тривало тушинське «сидіння» Лжедмитрія II. І це — за 12 верст од Москви! Чому Тушинський вор не зробив спробу захопити столицю «свого» царства, як ще раніше Болотников, — невідомо. Тим більше, до нього в табір збіглося багато польських, українських, білоруських та руських авантюристів і чимало противників Шуйського (у тім числі й ростовський митрополит Філарет Микитович Романов). Сидячи в Тушині — хоч і мав достатню силу, аби взяти Москву, — Лжедмитрій II закликав народ переходити на його бік. Тим, хто переходив, віддавав землі «ізменников» бояр і дозволяв навіть силоміць женитися на боярських дочках! Швидко його табір перетворився на добре укріплене місто, у якому було аж тісно: 7 тисяч польських воїнів, 10 тисяч козаків і кілька десятків тисяч різного озброєного наброду.
Лжедмитрій тоді міг узяти Москву, але так і не зробив для цього бодай спроби — це і врятувало Шуйського. На якийсь час. Хоча становище його було вкрай тяжким. На той час в Російській державі з’явилися ніби дві столиці: одна стара, Москва, де сидів, як щур в горах, перепуджений цар Шуйський, і друга нова — сільце Тушино, де сидів Лжедмитрій II. Чи то пак врятований цар Дмитрій Іванович.
І Росія розділилася на два табори: одні визнавали Шуйського, інші — Дмитрія, перші спішили до Москви, другі до Тушина. Вплив Лжедмитрія зростав, йому стали підкорятися міста: Ярославль, Кострома, Вологда, Муром, Кашин та багато інших. Але так довго тривати не могло. Поляки і руські «вори», які нишпорили по містах, швидко налаштували проти себе руський люд. Спершу він вірив грамотам «Дмитрія», які звільняли руських від будь-яких податків, але швидко побачили, що доведеться давати. І давати стільки, скільки з них захочуть брати — із Тушина раз по раз мчали збирачі податі, повсюди безчинствували польські та руські зграї грабіжників...
Руські вже сумнівалися, що в Тушині сидить справжній Дмитрій. Швидко чи ні, а деякі міста почали його зрікатися за той — як би сьогодні сказали, «беспредел», що чинили його люди.
Тоді нарешті була зроблена спроба тушинців захопити Москву — запізніла аж-аж! Москву не вдалося взяти. А тим часом з півночі йшов Скопін-Шуйський із шведами, у Пскові й Твері тушинці були розбиті і розбіглися хто куди, а радше на великі дороги — грабувати. Москва була звільнена від облоги. Першими під владу Шуйського повернулися міста Галич, Кострома, Вологда, Білоозеро, Устюжино, Городець, Бежецький Верх, Кашин. До них приєдналися Володимир і Ярославль. Ці міста, виганяючи тушинців, утворювали між собою союзи, збирали за свій рахунок війська.
Шуйський миттєво вловив цю переміну в громадській свідомості і в своїх грамотах почав звертатися прямо до земель, із вмовлянням зберегти єдність і зібратися всім разом. «А если вскоре не соберутся, — писав, — а станут все врозь жить и сами за себя не станут, то увидят над собою от воров конечное разорение, домам запустение, женам и детям поругание; и самим себе будут, и нашей христианской вере, и своему отечеству предатели». (Умілі були писарі в Кремлі, тямили, як складати в даний момент «воззвания» до народу!)
Лжедмитрія почали залишати поляки, які перебігали під Смоленськ до короля Сигізмунда III. Бачачи, що досидівся в Тушині до краху, Лжедмитрій злякався і, перевдягнувшись простим селянином, втік до Калуги, де знову зажив — правда, тимчасово — в розкоші. Б’ючи байдики. Із тих міст, що йому не так давно присягнули, у нього залишилися лише Коломна і Кашира.
Але перестало щастить і Москві.
Весною в Москві скінчився хліб. Новий через облогу підвезти було неможливо. Харчі подорожчали, в столиці почалося хвилювання. Діти боярські та чорні люди приходили до царя з криком: до чого досиділися? Хліб дорожчає, а промислів ніяких немає.
Щоб збити ціни на хліб, Шуйський переконав пустити в продаж хліб із багатих монастирських запасів, що знаходилися у Москві. Це трохи заспокоїло народ. У цей час Скопін-Шуйський з новгородським ополченням і великим шведським загоном генерала Делагарді виступив на допомогу Москві. Одночасно вгору по Волзі виступив з Астрахані боярин Федір Шереметєв, і доля самозванця повисла на волосині. Але тут польське військо під командуванням короля
