Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
У 1922 році російський письменник Олексій Толстой, пориваючи з еміграцією, куди він було подався після подій 1917 року в Петрограді (ото вже тоді була смута! Всім смутам смута!!!), писав у своєму «Відкритому листі», що він пориває з еміграцією і повертається в СРСР, у нову Росію, визнає Радянську владу, бо тільки вона, мовляв, виступає як єдина сила, здатна «припинити “руську смуту” і вивести отєчєство на новий рівень розвитку»...
Гай-гай, хоч з часів смути у Московському царстві й минуло вже тоді триста з чимось літ, а смута в Росії все ще лютувала — тільки у новій якості, в червоній упаковці... Смута колишнього Московського царства триває й нині (та й не тільки на Московії), то затухаючи, то спалахуючи з новою силою... А тоді, на початку 1600-х років, вона, люта й кривава, анархічна й зла, лише сягала своїх вершин...
Смута — вона у всі часи — смута.
Жорстока, кривава, руйнівна, що все змітає на своєму шляху. І творцями її і натхненниками виступають здебільшого і ті, й ті... І верхи, і низи. Монархи зі своєю аристократією та дворянством, і їхні піддані, яких тоді прозивали одним словом — чернь.
Але часто перші «допомагали» другим.
Власне, підштовхували їх до смути.
...Йому, барону Едуарду фон Фальц-Фейну, російському дворянину, підданому Князівства Ліхтенштейн, майже сто років.
Він нині чи не один з останніх очевидців подій 1917 року, що за комуністичного режиму йменуватимуться Великою Жовтневою соціалістичною революцією, а насправді були все тією ж — один з її різновидів — Смутою.
Барон згадує в інтерв’ю:
— Дивно, але за тиждень до бунту в Петрограді ніхто з дворян і не пронюхав, що таке відбудеться. Розмов на цю тему не було взагалі. Мій дідусь по матері, генерал, входив до почту імператора... Вже в еміграції я запитав його: як же так? Ти мав великі зв’язки при дворі імператора. Невже ти не відчував — треба щось зробити, інакше така політика погубить Росію? Дід зітхнув: «Я не знав, що люди так бідно живуть. Я вертівся в іншому світі — бали, випуски офіцерів, звані обіди в палаці... І того, що назріває вибух, ніхто не відчував». Я вам чесно скажу: на дворянах теж лежить вина за революцію. Хоча й революція... Як завжди низи за таких бунтів та повстань стають жорстокими руйнівниками. Спалили наш маєток. Як кажуть, ні вам, ні нам. Досі дивуюсь: для чого його було палити, адже там можна було влаштувати... Ну хоча б дитячий садок. А так... Усе пішло прахом, за димом...
Відповідаючи на запитання, чи є в Росії можливість знову стати монархією, відповів, як вирок виніс:
— Виключено. Так, я особисто обожнюю імператорську сім’ю. Але проблема в тому, що в царському режимі не було справедливості, і якщо не вийшло в Росії мати царя — то, по-моєму, вдруге не треба випробовувати долю — цар у Росії більше не потрібний!..
І це теж наслідки Смути.
Руську Смуту початку XVII ст. іменують не інакше, як дітищем руської аристократії.
«Що таке Смута в генеральному смислі? — запитує Інтернет-видання і відповідає: — Перш за все загострення постійної боротьби за демаркацію політичних повноважень між руською аристократією і руськими государями. Можна сказати, Смута — дітище старомосковської знаті, нею випестувана і поставлена на ноги, те її дітище, що їй самій і нанесло страшенну шкоду».
Суспільний устрій Росії базувався на компромісі між величезною владою московських государів і присутністю багатого і людного, добре освіченого класу служилої аристократії, «сильних людей». Вони мали великий досвід у воєнній справі, у керуванні країною, що накопичувався впродовж багатьох століть. Цей клас хоч і потребував сильної верховної влади, але в той же час остерігався посилення влади монархів, адже це урізало б їхні давні права та пільги, великі землеволодіння, участь у вирішенні політичних справ. Вона прагнула, аби при державному устрої Росії була сильна аристократична рада, яка б ділила владу з монархом і по можливості була сильнішою за нього.
На боці монархів у Русі-Росії завжди було чисельне, вельми витривале й войовниче дворянство, а також сила приказних людей, які складали нижчі поверхи апарату керування. Питання поділу влади між аристократією і монархами завжди породжувало суперечки: царі домагалися посилення власної влади, другі намагалися її урізати. Монархи намагалися загнуздати аристократію, виступаючи за необмежене єдиновладдя. Вони — монархи й аристократія — були зацікавлені один в одному і в той же час прагнули послабити протилежну сторону. Потрібний був баланс між ведучими громадськими групами. Коли рівновага була непорушною, Росія ставала непереможною, але коли рівновага зникала, на країну звалювалися чисельні біди.
Коли у 1598 році трон посів Борис Годунов, попередня династія Рюриковичів припинилася зі смертю царя Федора Іоанновича. Він не залишив спадкоємців. А той спосіб, завдяки якому Годунов зійшов на трон, був незвичним для Русі, тому вважали, що він не мав прав на престол. А нової правлячої династії йому не вдалося започаткувати — надто рано і несподівано він помер. Правління його загалом було невдалим.
А тут ще й з’явився син царя Івана Дмитрій і заявив про свої законні права на російський престол.
З Інтернет-видання:
«Руська громадська свідомість того часу не була захищена від самозванства. Протягом XVII—XVIII століть найбільш масштабні, найбільш криваві бунти відбуваються під прапорами самозванців. Адже якщо самозванець насправді є тим, чиїм іменем називає себе, то на його боці істина, і грішно його не підтримати. Але якщо він бреше, не грішно виступити проти нього, слугуючи істиною і правдою справжньому государеві. Самозванців відомі десятки, і бували ситуації, коли довести їхню брехню було надто непросто. Або й взагалі неможливо. Ким був Лжедмитрій І, історики не знають досі... Деякі, правда із застереженням, допускають причетність Лжедмитрія I до царського роду. Але ким би він не був, йому вдалося домогтися прихильності польсько-литовської знаті і, здогадно й припустимо, деяких представників московської знаті, які не співчували Годунову. Тому чимало дослідників вважали Лжедмитрія «секретним проектом» старомосковського боярства.
Значна частина населення країни була введена в
