Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

закінчення духовної школи він бере олівця до рук тільки для того, щоб записати собі в пульку або на вістах. Цілу ніч він різався в преферанс і от черговим «виходящим» вибіг на вулицю глянути, з чого б ото стрілянина? Перша австрійська лава вже пройшла, тепер проходила й друга. Групками по три, по чотири чоловіка австрійці виникали раптом просто з-за спин сполоханих мешканців, просто з садків, де кожний кущик був відомий і дітям, і дідам: австрійці проходили околиці наскрізь, шпортаючи в зарослях кущів, зазираючи похапцем до кожного приміщення. Регент Хочбихто стояв з роззявленим ротом і кліпав очима: пулька була тисяча, самогону цідилося без ліку, просто із змійовика, — і він ніяк не міг збагнути, звідки австрійці, чому австрійці, коли йому достоту було відомо, що живе він в колишній Російській імперії, від кордонів Австро-Угорщини сто один кілометр? А втім, він одразу й заспокоївся. Він домислився, що це, мабуть, гралося пульку в вагонному купе — немарно ж хитало і кидало цілу ніч — і тепер, очевидно, поїзд прийшов до Підволочиська[300]. Він лапнув мерщій по кишенях за паспортом, але саме покликано з вікна — Петро Андрійович сів на семи бубнах без двох, — і Хочбихто мерщій похитав геть. Отже, і п'яного регента Козубенко бачив востаннє. Скільки себе пам'ятав, Козубенко знав і цього соборного регента — отак без піджака, п'яного, з олівцем у руках.

На розі Гімназичної стояла купка гімназистів. Вони йшли до гімназії, і непередбачений переворот захопив їх на половині путі. Адже вчора ввечері німці стояли ще на кордоні. Вони пустили вночі десяток панцирників, а ешелони з піхотою прибули до блокпоста запломбовані, немов вантажні маршрути. Значить, телеграф був також в руках у «Центральної зради»[301]. Прокляті націоналісти!

Туман порідшав, і сонце от-от вже мало визирнути між хмар.

І нагло кров ударила Козубенкові в лице. Тепер гімназисти, звісно, візьмуть його на глум. Аякже, ведуть Козубенка! Того самого Козубенка, що роззброював їх, коли вони під командою бравого штабс-капітана Дерев'янка готувались обороняти уряд Керенського. Того, що верховодив хлопцями на залізниці. Того, що присилав більшовицьких комісарів — малописьменних і некультурних мастильників — у їхню цивілізовану гімназію! Голову спілки робітничої молоді! Ні! Далі він не піде! Розстрілюйте тут!

— Цурюк![302] — перехопив його рух той, що йшов з правого боку, і підколов багнетом під ребро. — Цурюк! — перелякано підхопили всі інші. Підхопили писклявими, дитячими голосами. Така ганьба!

Цих гімназистів Козубенко добре знав. Сербин — це той, що весь час носиться з тою буржуйською спілкою середньошкільників. Макар — непоганий хлопець, але безповоротно зачитаний в Кантах і Гегелях. Туровський — ну, що з того, що знає всіх пісень, які тільки є на світі? А он і Кульчицький — цікаво, коли ж це він устиг знову зробитися гімназистом, як ще чотири дні тому Козубенко зустрічав його в формі з червоною зіркою на кашкеті. Значить, так само, як ото зимою ходив з шликом у «вільних козаках»[303]? Дезертир, перевертень, покруч! А брат його, слюсар Стаська, побіг он разом з цепом червоногвардійців. Чи не перейняли і його отам, коло містка? Адже Стаху прострелено ногу, і він шкандибає. Бідний Стах…

Лють знову зіжмакала Козубенкове серце. Скільки є сволоти, навіть поміж своїх. Він пішов прямо на гімназистів, і австрійці ледве встигали за ним.

— Гей! — закричав він, змахнувши кулаком. — Чого ж ви стоїте? Ваша бере! Біжіть ведіть по хатах австріяків — виказуйте, продавайте народ німцям і вашій Центральній зраді!

— Гальт![304] — заспішили австрійці. — Гальт! Цурюк! — Вони заклацали затворами. — Гальт!

Гімназисти збилися тісно. Полохливо вони притулилися один до одного.

— Ми не ябеди! — мало не плачучи, гукнув Сербин.

— Дурак! — аж зблід і замахав руками Макар. Він ладний був кинутися на Козубенка з кулаками за таке зухвальство й образу.

Але в цю мить вже інше відвернуло увагу австрійців. В кінці вулиці — там, коло проїзного під насипом тунелю, — враз затріщали безладні й сквапні постріли. Тоді залящали вигуки і зринув прудкий тупіт кінських копит. Секунда — і просто з тунелю, просто сюди вискочило двоє верхівців. Вони припали за кінськими шиями і гнали з усіх сил. Злива пострілів перестріла їх.

Козубенкові конвоїри не встигли прикласти гвинтівок до плечей, вони тільки вперли їх в боки — і випал за випалом вдарив назустріч втікачам.

— Гальт! Гальт! Гальт!

Передній кінь зметнувся і кинувся вбік, на Гімназичну вулицю. Але саме на розі він зразу ж і впав. Їздець перелетів через голову і схопився на рівні за три кроки попереду. Він шарпнувся геть — бігти вздовж високих парканів. Та кулі наздогнали його, і він простелився ниць — здригнувся, перевернувся горілиць і закляк.

Це врятувало другого верхівця. Він проскочив у цю мить далі по Шуазелівській, до міста на Станіславчик. То був Шумейко, Олександр Іванович. Козубенко радісно закричав — верхівець уже був за садами й будівлями, — але три багнети вперлися Козубенкові в груди. Четвертий австрієць підійшов до забитого і копнув його чоботом під ребро.

То був голова ревкому — слюсар Буцький. Козубенко затремтів дрібно і тоскно. Голова ревкому, слюсар Буцький, вже на світі не жив…

В цей час по цепу австрійців передано якийсь наказ. Австрійці спинилися,