Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
— Хотів би показати, як занепав Київ і, забувши про своє наперед визначене покликання бути осередком духовності й свободи, став дбати Хіба що про свободу винокурения? Поки Варшава танцює, Краків молиться, Львів закохується, Вільно полює, — Київ знай шинкує горілку, мовби справджуючи слова князя Володимира: «Веселіє Русі пити єсть». Шинкують міщани, козаки, магістрат, Лавра, монастирі Софійський, Михайлівський, Микільський. І ти ж, гетьмане, злякавшись того занепаду, втік звідси й осів у своєму Чигирині. А що Чигирин порівняно з Києвом? Тепер ще й захотів мудрі уми зібрати не в якомусь останньому втечихці думки й благочестя, а в мерзенному шинку, де гріх визирає з кожного закутка, а спокуси б’ють гопки з ранку до вечора на столах і під столами.
— Шинок — то життя, Самійле. Бруд і блиск, убогість і пишнота — все стікається туди, як сміх і сльози, скнарість і розгойданість душ. Чом би й не поглянути на все те умам відмисленим? Може, хоч на один вечір вгамувалися б їхні несамовиті душі, і від суперечок про таїнства євхаристії та причастя перейшли б вони звільна до розмірковувань простих і болісних, обіймаючи розумом землю і небо, простого чоловіка й небожителя, хліб щоденний і покорм для птиць небесних.
— Хотів, аби забули все, чим горіли їхні серця, і пережовували що — небудь з Фоми Аквіната? Про те ж таки небо: «Про нагороду для святих не говориться, щоб вона воздавалася на небесах матеріальних, але під небесами мається на увазі возвишеність (альтітудо) благ духовних. Та все ж існує матеріальне місце, себто небо емпірейське для святих, не з потреби оного для блаженства їхнього, а з огляду сообразної пристойності і украси».
— Для горіння сердець я б приграв їм на кобзі та заспівав якусь свою пісню. Хоч би й отсю:
Ой біда, біда чайці—небозі,
Що вивела дітки при битій дорозі.
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю!
Жито поспіло — приспіло діло,
Йдуть женці жати, діток забирати.
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю.
Ой діти, діти! Де вас подіти?
Чи мені втопитись? Чи з горя убитись?
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю!
І кулик чайку взяв за чубайку.
Чайка кигиче: згинь ти, куличе!
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю.
А бугай: бугу! — Гне чайку в дугу:
— Не кричи, чайко, бо буде тяжко. —
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю.
Як не кричати, як не літати?
Дітки маленькі, а я їх мати!
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю.
Отак, пане Самійле, і наша Україна. З одного боку король, з другого султан, а з третього — хіба що море Чорне.
— Король же тобі дружбу пропонує, чув я.
— Гей, брате Самійле! Знаємо ми з тобою грецьких Богів, римських імператорів, всі сузір’я на небі й вітри в степах, та й усіх королів знаємо! Як сказав колись Курцій: квос віцеріс каве амікос тібі ессе кредас — бережись дружби переможених тобою. Війна буде! Знов війна і насильство?
— Ніяке насильство не послаблює істини, а тільки слугує її возвишенню.
— Душа втомлюється від насильства — народ і земля втомлюються. Дружби жду з боку четвертого, про який і згадати боюся. Жду і ніяк не діждуся, може, тому й стривожений такий.
— Саме й хотів я сказати тобі, що їде посол до тебе від московського царя, — мовив Самійло.
— І оце мовчав усю ніч!
— Не хотів перебивати твоєї мови, вельми цікавої й пожиточної навіть для духа.
— За таку вість обійняти б тебе, як брата, Самійле!
— Хіба можна обійняти дух? — сказав він гірко і зник, а на дворі заіржали койі й запалали смолоскипи.
Прибули Виговський і син Тиміш з вістю, що ще до Чигирина посол царя московського Унковський з листами й дарунками.
32
Душа моя стрепенулася. Вість з Москви! Вість благая і добрая а чи зла?
Пан Іван за звичаєм своїм занудливо почав напихати мене всіляким дріб’язком, приберігаючи найголовніше насамкінець, та тут став йому на завдді мій Тимко, на язик неповздержний.
— Гей, пане писарю, — гримнув він, — не дури голову гетьманові, а кажи діло! Посол московський береться до Чигирина! Вже за Дніпром. У Переяславі. Стрічати треба, чи як, батьку гетьмане?
Я знав і не знав про посла, бо не міг же сказати, що дух Самійлів звідомляє мене про все, тож промовчав і поглянув на свого генерального писаря. Він знов почав про Поділля, й про шляхту, і про те, що сам канцлер Оссолінський обіцяє мені мир без битви і перемогу без небезпек, та тут наступив на нього Тиміш, відгортаючи своєю тяжкою рукою короткі руки писарські, дивуючись і обурюючись водночас упертості пана Ивана, гукнув:
— Таж про пана посла мов, пане писарю! Чи не чуєш? Стрічати треба, чи ж? Я й сам можу поїхати до Дніпра.
Все рідне завжди трохи нахабне. Це неминуче. Може, так і треба. Принаймні цього разу я вдячний був Тимкові, що порятував він мене від занудливості Виговського, перед якою навіть я часто був безрадний.
— Стрічати посла будеш перед Чигирином. Допровадить же його хай сам полковник переяславський. Я ж ще тиждень побуду в Суботові.
— Не все ще сказав тобі, батьку, — мовив Тимко, хитро мружачись. — Не занудьгуєш тут, у Суботові.
— Що там маєш?
— Цього вже пан писар не сказав би, мабуть, ніколи.
— Не дурій, Тимоше.
— Та що! Пані Раїна їде сюди разом з пані писаревою.
Я поглянув на Виговського. Той опустив очі.
— Покликав жону до себе.
— Ніхто не візьме тобі за зле, пане Йване.
— Потоваришувала вона з пані Раїною.
— Ото й гаразд!
— Затоваришували вони й ще з кимось, батьку! — зареготав Тимко. — Зачарував їх той недомірок зегармістр! Привезуть його до тебе, гетьмане, щоб і ти втішився
