Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

Богун і Нечай на подільськім узграниччі насилу стримували розшаліле панство. Нечай, відповідаючи на похвалки Лянцкоронського бути небавом у Брацлаві, писав насмішкувато: «Прошу до Брацлава, до дому мого на добрий мед, на куфу — другу вина. Маю на той бенкет і кілька штук армати, і пороху кілька бочок, — будемо еобі стріляти на здоров’я».

На Волині пани оружно верталися в свої маєтки, «робили порядки», чинили слідство, хто був причиною підданства козакам, саджали людей на палі, знов напускали на землю нашу демонів хижості й руйнування, розпалювали вогонь невгасимий.

Довго йшла степами й снігами до мене вість про смерть Тугай — бея в бідних улусах ногайських, Виговський виклав її мені вже тоді, як я дав одпуск Унковському, так наче хотів уже добити мене, аж я не стерпів і гостро виказав йому за його крутійство.

— Чому не сказав одразу, як отримав сю тяжку вість?

— Не хотів порушувати твоєї самотини, гетьмане, і твого щастя.

— Ще не знати, де воно, те щастя. Як то сказано: оженився на чотири вітри, а на п’ятий шум. Іде гук по землі, а гетьман глухий, не чує.

— Та й вість така тяжка, думав, як полегшити.

— Що довше відкладаєш такі вісті, то вони тяжчають. Казав не раз і не двічі, щоб оповіщав мене вчасно про все.

— Намагаюся відповідно вкладати справи, щоб не завдавати тобі зайвого клопоту, гетьмане.

— І не помічаєш, як можеш зганьбити найсвятіщу справу, доводячи її до безглуздя тільки тому, що невчасно пpo неї мовиш або дбаєш? По тонкій кризі ходиш, пане Йване! Не потерплю твоїх іграшок! Чи гадаєш протистати потай Хмельницькому, як то Лівій Друз колись протистав Гаю Гракху, а Фемістокл — Алківіаду? Викинь з голови історію і озирнися довкола. У нас жолуді ростуть замість лілій і ненависть розквітає, як папороть в ніч на Івана Купала. Зметений будеш тою ненавистю.

— Відаю вельми гаразд, — тихо сказав Виговський, — що ти, гетьмане, в гніві своєму несамовитий, у справедливості нестримний, але в милості безмежний.

— Не я — народ мій, — втихомирюючись, відмовив я своєму Писареві, що так уміло завжди міг погамувати мою нестримну душу.

Тоді Виговський, мовби й не мовлено нічого перед тим, спокійно повідомив, що король Ян Казимир просить у папи диспенси, себто, дозволу зашлюбити вдову по брату своєму Владиславу.

— Хоч у цьому схожий король на мене, — засміявся, я. — Мені довелося просити дозволу в патріарха, королеві — в папи. Обидва беремо вдів, та на тім і кінець нашій спільності. Вибрав я з двох королевичів менш злого, а він виявився ніякий. А ніякі ще гірші, ніж злі. Крутитиме ним шляхта ще дужче, ніж покійним Владиславом. Та вже й крутить. Далі вважають мене козачком мізернюткої кондиції, а народ наш — зграєю грабіжників і бандитів. Далі й слухати не хочуть про наші умови і наші кордони і никають уздовж них, як голодні вовки. Далі не можуть змиритися з думкою, що в кожного народу своя земля, як своя мова і свій розум. І людина кожна має свої межі, які, відділяючи її від інших людей, дають їй цілість і сутність. То чом же народ не може мати своїх кордонів і не тільки мати, а й захищати їх? Я хотів миру справжнього, а король, виходить, — лиш для готування нової війни. Я прошу помочі в хана од зажерливого панства, а канцлери у Варшаві мовлять, що Хмельницький клійе хана до товариства в грабуванні. Кому ж грабування, а кому війна за свободу?

— Може, з Божою поміччю, уникнемо якось війни цього разу, — обережно вставив Виговський.

— А як ти її уникнеш? Сам Кисіль, заграючи всіляко зі мною і схиляючи до переговорів та до замирення, пише водночас канцлеру Оссолінському: «Страшну і тяжку війну маємо, на котру треба підняти останні сили Речі Посполитої». Ти й не читав сього, пане писарю, а я читав. Споряджай універсал до Народу, бо не сидіти ж нам, поки нас прийдуть нищити пани вишневецькі й конецпольські! Напиши: «Обсилаємо зараз вас цим нашим універсалом, через який оголошуємо наше пильне бажання, щоб ваша милість, брати наші, вислухавши його, одразу ж, анітрохи не відкладаючи й залишивши всі теперішні справи господарські, прибували з добрим воєнним риштунком (на кожного по два фунти пороху й сухарів удостатку) до нас на військове з’єднання до Маслового Ставу, щоб разом із нами стати проти головних своїх ворогів, не допустити розору нашої вітчизни, прогнати їхні глухогаспидські зграї, що не хочуть слухати закону Божого і бажають людської різанини, не допустити спустошення нашої країни, віднайти загинулу драхму наших вольностей, наповнивши від того набутку веселощами наші серця. А коли ваша милість, брати наші, злегковажите сю пропозицію і наше бажання і через теперішні клопоти не захочете прибути до нас в обоз, то знайте, що коли переможуть нас, то переможуть вороги наші й вас і ваша праця господарська піде на користь їм. Ви ж муситимете в голоді й ущемленні з пошкодженою своєю православною совістю, угрузнувши в схизматичній погибельній твані, загинути гіркою невільницькою нещасною смертю і отак безчесно вселитесь у вічність. Цього вам не бажаємо, але хочемо щиро бачити вас біля себе, радісних і зібраних у військо, щоб разом із вами мужньо й безбоязно стати проти своїх вищезгаданих ворогів за віру й вітчизну. Лучче за цілість вітчизни на плацу військовім полягти, ніжелі в домах своїх, яко невістюхам, побієннйм бути…»

Хай цей універсал підніме й тих, хто ще лишався в лоні забдудів.

— В тебе вірять, як у Бога, гетьмане, — поглянув на мене пан Іван закоханими очима. — До козацького війська переходить багато шляхти, навіть панни перебігають.

Я засміявся на ту мову:

— Коли й панни вірять, то слід лякатися спокус. А чим від них порятуєшся? Молитвою? Коли ж не чутно її за мушкетним громом та козацьким гуком!

До кого я говорив? Був Виговський чи й не було? Нечутно з’являвся, безшелесно зникав. Такого б класти під ліжко як засіб од безсоння. Коли я починав говорити, він уже був тут, суцільна увага, суцільний слух, вірність і відданість. Коли ж я вмовкав, переді мною знов була порожнеча — чоловік, народжуваний моїми словами, чоловік для моїх слів, для відведення душі, як Демко для сповнення велінь щоденних або Іванець для виливання гніву.

Вірний, як пес, присутній і неіснуючий, як дух. Він щезає, щоб виникнути з небуття несподівано і непростежувано, і щоразу я знаю, що коли