Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
— А що скаже молода гетьманша?
— Вона спить. Вона спокійна. Поки живе її тіло, жінка не думає ні про душу, ні про розум. Та повернуся до початку своєї оповіді. Як там сказано? Коли засинають втомлені любощами закохані. Я закоханий, отже не сплю. Дух мій перевищує не тільки все знане, а й мене самого. Та все ж хай підкріплять його великі сини землі моєї. Хай зберуться живі, мертві і ще не народжені, хай пролунають голоси зблизька і здалека, з минулого й прийдешнього, хай промовлять усі великі й безіменні. Може, прийшов би до нас Нестор — літописець, і славетний Боян, і Митуса з ним, а тоді Туровський і Оріховський, Дрогобич і Рогатинець, Філалет і Кальнофойський, Копистенський і Княгиницький, Беринда і Косов, хай би дух Вишенського спустився з Афону і заклекотів гнівом на землі нашій, як то сказано в нього: «Внутрь души мрак и тьма, на язьще же вся их премудрость». Хай Почули б нащадки високовчене слово Петра Могили, а йому відповів би Інокентій Гізель.
— Чи не гадаєш, Богдане, що затісно для стількох умів у твоєму Суботові? — поспитав Самійло обережно.
— А де ж їх зібрати? Потрібні мені там, де я, а не деінде.
— Потрібно тобі, а чи потрібен ти їм? Може, для них і не ти, і не ми всі, а Київ найперше важить. Мисль твоя лине аж до митрополита Іларіона, згадай же, як звертайся він до князя Володимира: «Встани, о честная главо, от гроба своего, встани, отряси сон! Виждь же и град величеством сияющ, виждь церкви цвьтущь, виждь христианство растуще, виждь град иконами святы их освещаем блистающеся и тимиамом обухаем и хвалами и божественными пении святыми оглашаем, — и си вся видев, возрадуйся и возвеселися!» Многі віки думка в нашій землі неминуче мала форми святості, а найбільше святинь мав у собі Київ. Тож коли б справді мала бути така дивна зустріч умів, про яку мовиш, то конче в Києві, в якому — небудь славному монастирі, серед святих отців, високих згадувань і ще вищих нагадувань.
— Тоді треба знайти монастир без блощиць і комарів, — засміявся я.
— Знаєш же, як написано в святих книгах, Богдане. Вогонь і град, голод і смерть — все це створено для відомщення. І зуби звірів, і скорпіони, і змії, і меч… Хіба б народилися ці уми в спокої й благодаті?
— О, відаю вельми, що їх зродило. Чую аж сюди, як ще й досі сваряться, відстоюючи свої думки, як тупотять ногами, гримлять голосами, як киплять і клекочуть пристрастями. Гніви вже й не людські, а мовби небесні, як стихії, напруження мислі огромне. Може, мені не дорогі їхні істини, а тільки їхні пристрасті. Я хотів би уявити, які вони, які їхні лиця, які голоси, у що зодягнуті, як добиратимуться до Києва, як зустрінуть один одного, чи приймуть мене до свого товариства і що скажуть мені.
— Не скажуть тобі нічого, гетьмане, бо надто заклопотані своїми запеклими суперечками. Ти ж маєш сам знайти в їхніх словах корисне й потрібне, бо ти — гетьман.
— Хотів би знайти слова про добро як найкращий вияв краси, про правду як всезагальне й корінне начало людського світобудування, про сердечну цноту, честь і благородство душі.
— Знайдеш, може, й се, хоч більше буде слів і пристрастей довкола віри, надто ж тої, що коли переслідується, то процвітає, коли утискується, то возростає, коли зневажається, то преуспіває, коли уязвляється, то побіждає, коли укоряється в нерозумінні — розуміє і стоїть несхитно. Хіба не про це «Апокрисис» Філалетів, «Палінодія» Копистенського, «Тератургіма» Кальнофойського, «Ексегезіс» і «Патерикон» Косова, «Літос» і «Парафімія» яснопревелебного отця нашого Петра Могили.
— Серцеломні уми. Поки був молодий, викликали захват їхні гострі слова і непогамовні серця. Але тепер я втомився.
— Не можеш втомлюватися, бо ти — гетьман, — нагадав Самійло.
— Коли згадую названі тобою книги, та й ще інші, то що ж бачу в них? Кожен ставить свою віру вище за інші, і всі закликають тільки до ненависті й війни. А про мир має думати полководець — самотній у цьому світі злоби, ненависті й ворожнечі. Навіть «Літос», ця наймудріща, може, з книг наших часів, бо ж наводяться там думки і отців та учителів церкви, і філософів, і хронікарів, і великих схоластів, навіть «Літос», кажу, написаний не для проголошення й утвердження спокійного думок своїх, а вет за вет118 зраднику Саковичу, який переметнувся з православ’я в уніати, а тоді й у католики і написав «Перспективу», де насміхався над православною вірою, над нашими церквами, над народом нашим. Це мовби ота жменя перцю, послана Александром Македонським царю персів Дарію взамін присланого ним мішка маку. Сакович, не маючи чого сказати, позбирав усілякі непотребства і наші лиха і повставляв у свою «Перспективу» злоречиву. Дописався аж до того, що й поклони наші в церквах став висміювати, мовляв, православні кланяються в церквах неучтиво й невежественно, голови на землю поклавши, зади, як гармати нарихтовані, повиставлявши вгору. То й що відповів йому отець превелебний Могила з своїми велемудрими помічниками? Відповіли вони Саковичу; ці начинені гармати виставляються православними на тебе і на подібних тобі людей. А на додачу обізвали Саковича безмозким наклепником, недоучем, дурнем, розстригою, архісхизматиком, застарілим у злих днях фарисеєм, каїном, лицеміром, баламутом, кургузим софістом, балакарем, дудаком, рабом брюха, старим пирожником.
— Взяли собі за настанову слова апостола Павла: «Мудрость світу сього єсть буйство перед Богом». Хіба сам ти, Богдане, не живеш пристрастями? — поспитав Самійло. — Навіть мій дух не може очиститися від пристрастей, і то саме вони переносять мене на своїх крилах щоразу туди, де виникає найпекучіша потреба. Сакович у своїй «Перспективі» написав, що коли на Русі немає сильних панів, то вона неправо вірить. Неправо вірити — неправо й жити. Ось як виходить. То як же тут не сваритися?
— Саме тут Петро. Могила відповів тому запроданцю спокійно й з гідністю, як і належало імені, що ним підписав свій «Літос», — Євсевій Пимін, себто благочестивий або православний пастир. Петро відповів йому, що первісна церква християнська отримала
