Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
Радість тілесную і душевную — хто б же то не хотів такого!
31
Помстилися мені панове комісари «Книгою пам’ятничою» Міхаловського, написаною одним з тих, що буцімто був у Переяславі й, мовляв, правдиво відтворив увесь перебіг тих днів тяжких для Киселя і його товариства. Ми не клопоталися тим, щоб перейти у вічність в словах пустих, і сам писар мій генеральний не мав часу на пусті вихвалки перед історією, бо знай укладав послання до володарів іноземних та універсали до полків, городів і сіл, тому ж неприязненому чоловікові чужа неграмотність заважала писати, тож і вийшло так, що в його «Книзі пам’ятничій» щокроку подибуєш про те, що гетьман, мовляв, пив у Чарноти, гетьмана застали за горілкою з товариством, гетьман приїхав до Киселя п’яний з товариством, котре зчаста його забавляє і обіцяє щастя на війні.
Інший напише, що гетьман боявся зазирати в свою душу. Що може бути дальше від істини? В душу свою зазирав щодня й щогодини, а тоді в душу народу цілого, і там читав Письмена таємні й великі, і ждав, коли обидві душі сі зіллються воєдино. Чи ж зливалися і коли? Може, в оті невловимі миті, коли пролетів могутній дух народження нашого під Жовтими Водами й під Корсунем? Може, коли волею своєю наставляв над шляхтою можновладця короля їхнього? А може, й тоді, як відсилав з Переяслава королівських посланців ні з чим?
Був гетьман, але водночас і простий смертний, то чи ж слід дивуватися, що потребував підтверджень свого становища і своїх намірів не в самих тільки битвах, а й у щоденному побуті, тому радо скликав усіх своїх наближених на раду й пораду, а там бувало всього.
Поставити кожного на своє місце, лишаючись над усіма, — ось мудрість полководця і володаря держави. То тільки в небесах нікому не дозволяється стояти позаду ближнього і дивитися йому в потилицю. Тому іконописці не знають перспективи, окрім зворотної, і на їхніх іконах те, що попереду, завжди дрібніше від заднього.
На землі все було інакше, і ніхто, власне, й не суперечив усталеності, кожен приймав це радо й з піднесенням, і що ближче до вершин, то піднесеність вища. Я поставив своїх соратників вище за родичів, бо ті були коло мене за походженням, а ці прийшли за велінням серця. Мабуть, я часто бував нерозбірливий, бо вимірював цінність своїх помічників самою тільки сумлінністю й показною вірністю, і вони се розуміли, й ніхто з них не пробував вознести мене в святого й пророка, але й не шкодували слів для вихваляння доблесті моєї, висоти духу, щедрості душі. Не всі вони були щирі, не всім треба було вірити до кінця, як то сказано: в одній руці пальці, та неоднакові. Та я впивався їхніми словами, мов міцним трунком, вони наморочили мені голову, часто бачив я нещирість і навмисність, але не дратувався цим, навпаки — почував себе на верху блаженства од тих прозрінь своїх і вміння проникати в найсокровенніше, читати в умах і душах, бачити кожного наскрізь, самому лишаючись темно — загадковим і велично неприступним.
Вони згадували мої слова, які я вже давно забув (а може, ніколи й не вимовляв?); проспівували рядки з пісень і дум, складених мною в години душевної незлагоди (не знати, як могли їх почути — може, підслухали?); захоплювалися рішучістю моєю в битвах, хоч у тих самих битвах ганили мене найперше за нерішучість; над усе ставили мою едукованість, яка, загалом кажучи, для багатьох з них, що не вміли й розписатися, не варта була й понюшки табаку; дивувалися вмінню моєму єднати людей, і то не тільки своїх єдинокровних, а й іновірців, хоч поза спиною звали мене продайдушею за мій союз із ханом і сприязненість з Портою; вихваляли на всі лади мою безкорисливість, щоб, вийшовши з — за столу, тицяти через плече собі великим пальцем і крізь зуби сичати: «На золоті їсть, із золота п’є!»; згоджувалися не тільки з моїми думками явленими, але й ще не існуючими, бо ж однаково кожен вважав, що робитиме по — своєму; підтакували навіть моїм дурницям, міцно засвоївши ту нехитру науку, що потакач тим і живе, що язиком грає, а самі з погано прихованою зловтіхою ждали настання тих часів, коли помстяться мені за свої добровільні приниження; кричали навперебій про свою любов до мене, очі ж при цьому були в них такі холодні, як камені під осіннім дощем; змагалися в пишнослів’ї на мою честь, я ж бачив приховану піну злобну, та не уривав ні того шуму, ні того шалу, платив їм тим самим, віддавав їхнє їм, відкидав слова, припросини, вихваляння й величання, роздавав навсібіч, був щедрий і марнотратний, не шкодував ні голосу, ні вигуків, ні припросин, ні слів, слова лиш доторкувалися до значення, як вітер до полів, вони пролітали над смислом, черкали його покрайки, сковзали, мов промені свічок по розчервонілих лицях, і крізь гамір, розкричаність, спітніння, знесилення й знемогу чулося мовби якесь шемрання, шелестіння променів, і слів, і всього прихованого, й того, що конче має ще бути сказане.
Чоловік однаково не здатен бачити ні ту ницість, з якої видобутий, ні ту безкінечність, якою він неминуче й невідтворно поглинається. В неправдоподібному поєднанні й поплутаності постає все загадкове й безмежне, величне й збоченицьке, божественне й сатанинське — і все це в моїй особистості, в походженні моїм, у моїх вичинах, у думці й у самому імені.
— Здоров будь, Богдане наш!
— Богом даний!
— Від Бога все маєш!
— Силу, і розум, і відвагу, і…
— А душа? У кого ще така душа, як у нашого гетьмана?
— А серце?
— За твоє серце велике, пане гетьмане!
— А благородство!
