У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

У великій просторій хаті було затишно, як колись удома. Долівка була притрушена свіжою травою і приємно лоскотала натомлені ноги. Пахло васильками, чебрецем і печеними гарбузами. У горщечку на вікні стояли квіти, портрети й ікони були завішені вишитими рушниками, нагадуючи прийшлому щось давнє, сумне й болюче.

- Аж із Кубані!? Сам?! Дивина, хлопче! Заночуй, де ж тебе подіти, - почув Янчук співчуття господині. – Варю, а внеси-но до хати ночви, хай хлопець ноги помиє з дороги, - наказала дівчині. – Отакий світ у такі роки міряєш додому, не знаючи, чи є там хто живий!?. Сідай на стільця і попелом спершу мий, попелом, не шкодуй його, а тепер милом і відпарюй турицю… Дай йому, Варю, ножиці, хай заодно і нігті позрізає…

Миття тривало чимало часу, воду Варя міняла на чисту й гарячу, а господиня все сиділа поряд, командувала і заодно розпитувала Петра про його мандри й поневіряння, ойкала і співчувала, доскіпливо розпитувала і не вірила, що Каганович там посудив і вислав аж двадцять сім станиць, що й там люди мерли від голоду.

- Ану одягни оці ось штани, а твої хай Варя випере, бо дуже вже вони в тебе брудні! Та й сорочку заодно знімай, хай також випере, поки є гаряча вода. Зачекай, чистої сорочки не вдягай, помий спершу голову… Вуха мий милом, шию доставай, шию… Ну досить, витирайся вже та спочинь, - похитала вона головою із сльозами на очах, аж Петро, зауваживши те, розчулився і, не маючи сил стриматися, стрясливо заплакав.

- Ти ж чого ото? Може щось болить у тебе? Хай Господь милує! Чого ти? – забідкалася вона, а Янчук виплакував і жаль до себе, і втому, і голод, що паморочив його, і дяку добрій дівчині та її матері за турботу й піклування.

- Посидь на призьбі, поки я здою корову. Вернуся, дам повечеряти, знаю, що голодний, - пообіцяла господиня Петрові і пішла із цеберком-дійницею по молоко, а Варя у дворі взялася прати його речі.     

Скоро Петро був покликаний до хати, бо надворі вже почало сутеніти. Заздрісно-великий удій господиня процідила через марлю аж у три великих глеки ще й у кухоль. “А корова ж доїться тричі на день!” – мимоволі подумав гість, сидячи в застіллі і слідкуючи за тим молоком, що вабило й чарувало його своєю кількістю і запахом.

Під грубою старанно мився лапою великий сірий кіт, на стіні тикав монотонно, звісившись донизу гирями-тяжками годинник, десь у кутку цвірчав у хатній тиші коник-стрибунець. Господиня винесла глеки з хати, помацки відшукавши на карнизику сірники, підпалила чималу гасницю зі шклом, звеселивши освітленням хатній добробут і гаразди, щось шепнула Варі і аж ніби виштовхнула її з хати. Дочка швидко вернулася і поставила на стіл повну миску картоплі, таріль солоних огірків, миску кислого молока і залитого яйцем книша.

- Край собі, хлопче, хліба та вечеряй. Ми з Варею вже поїли, а батька нашого марно й чекати... На степовій дорозі тебе, мабуть, зайці не гостили? – пожартувала вона.

Стримуючись, Янчук присунувся ближче, взяв ложку і почав їсти, бо за цілий день, хай і після ситого сніданку, що йому перепав від парубійків, зголоднів добряче. Упорався він із вечерею досить швидко, лишивши на столі шмат книша і огірки, на подив господині, до якої все приставала Варя, в чомусь її переконуючи.

- Вшниплива ти, дитино, як зінське щеня, і ради тобі не даси! - підвищила господиня голос. – Принеси хлопцеві сіна, а тоді й збігаєш, коли так тобі приспічило.

Варя поспіхом внесла до хати трьома оберемками запашне сіно, розправила його на долівці під грубою, накрила смугастим рядном, навіть подушку в голови поклала, а сама, накинувши голубеньку хустину, швиденько вийшла.

Янчука, що, подякувавши за вечерю, все ще сидів біля столу, морила втома.

- Лягай на сіно та спочивай, - припросила господиня, здогадуючись про його стан.

- У цих штанцях і сорочці?

- У цих, у цих. Твоє добро цілу ніч сушитиметься, - прикрила Петра другим рядном, як уже ліг. – Тепер спатимеш, як після маку, - і вимитий, і вичесаний, і нагодований.

- Спасибі вам велике, тіточко, за все!

- Нема за що, спочивай, - пригасила вона гнота в лампі і вийшла у другу хату, клацнувши клямкою...

Проснувся Петро раптово, почувши стук, рипання дверей, гупання в сінях і чоловічу лайку. Спалахнула лампа, і перше, що Петро побачив, були, видно, господареві нові чоботи, що аж вилискували, порипуючи. Чоловік то був кремезний, вусатий і чубатий, подібний до тих паханів, що хлопець зустрічав у вирібці гори на Кубані. Господар презирливо оглянув його постіль, сплюнув і почав нетерпеливо ходити від порога до столу й назад. Петро удав сонного. Зайшла господиня, тихо нарікаючи на долю і вимогу чоловіка ставити на стіл “закусь”.

Розмова господарів перервалася, не почавшись, бо під вікнами почулися кроки, клацнула клямка дверей, і на порозі крізь повіки Петро побачив жердикуватого гостя із білим причесаним на бік волоссям, у чорному костюмі і білій перкалевій сорочці.

- Де це ти стільки возився?! Не навів там кого часом? – притишено спитав господар.

- Поки позакривав та позасовував, то й затримався… Не навів, не бійся – не впервой, - всідався він на лаву, як удома.

- То як тобі нарада? – ні з сього, ні з того спитав господар, як господиня внесла закуску.

- Та що говорити! Казав же, треба пороздавати всі опустілі двори родичам чи сусідам, бо й вовки позаводяться.

- Не в духах вона сьогодні, - пояснив господар, наливаючи в карафу з бутиля, як жінка вийшла. – Обіцяв їй соломи привезти, та за тією затією й забувся. Та жалкувати нічого, все нам удалося на славу.

- Нічого дивного. А про двори я тобі не дарма сказав. Розберуть їх, а восени можна буде податки накласти за користування, тож матимемо додаткову