Правила помсти - Ельма Кіраз

Коли я зрозуміла, що мій стан наче врівноважився і страху не залишилось, я повільно спробувала вибратись з обіймів Артура. Тепер я до кінця усвідомлювала, що відбувається. Варто буде, напевно, спалити цю сукню. І добряче вимитись в душі. Бо до мене торкалися руки, що забруднені в крові тата.

— Ти як? — Артур уважно вдивлявся в моє обличчя.

— Нормально, — фиркнула, — не знала, що ми вже перейшли на «ти».

— Хіба це погано? — він сказав це нудьгуючим тоном, — мені вже набридло «викати» до тебе. Якось не пасує.

— Тобто мені не пасує повага? — я схрестила руки на грудях.

— Тобто ти бачила мене практично голого, а я бачив тебе…таку вразливу та беззахисну. Думаю після такого всякі формальності та умовні прояви поваги просто зайві.

— Хто б сумнівався, що ти не вмієш довго бути чемним, — я зміряла його косим поглядом і почала йти геть, бо вже страшенно хотіла повернутись в номер та просто поспати.

— Не набридло кидатись безпідставними звинуваченнями? — Артур голосно сказав це мені вслід.

— Що? — я різко розвернулась, — безпідставними? Мені достатньо послухати та побачити, як ти спілкуєшся з Оленою. Твій пихатий голос, роздратований вигляд. Наче вона винна тобі. А дівчина просто виконує свою роботу. Тому не кажи про безпідставність.

— Виконує…погано виконує, — спокійно сказав чоловік і повільно підійшов до мене, тримаючи руки схованими в кишенях. — Але щойно, здається, я врятував когось. Одну надто самозакохану і зухвалу егоїстку. Яка навіть дякую не сказала. Хтось буде ще сперечатися про чемність?

— Ти бачив мій стан!? — я процідила крізь зуби та підійшла ближче, — імʼя своє можна забути, а ти про якусь подяку? Любиш, коли тебе хвалять? Нарцисик?

Але Артур нічого не відповів на мої слова. Просто продовжував мовчки дивитись на мене, вивчаючи кожен куточок обличчя. Його очі довго блукали мною, а я лише спостерігала за цим. Що він намагається зрозуміти? Чи пробує згадати, де і коли міг мене бачити? Чомусь я покірно стояла та просто чекала, коли він закінчить. Не зронила жодного слова, не почала сваритися. Мабуть ще мій емоційний стан не дозволяв тверезо думати. Бо в іншому випадку я б уже давно висказала все, що думаю про нього та пішла геть.

— Я на машині, — врешті заговорив Артур, — ходімо, підвезу тебе в готель.

— Ти сідаєш за кермо випивший? — я витріщилась на нього.

— А хто сказав, що я пив? Я бачив, як хтось інший зловживав коктейлями…

— Я нікуди з тобою не поїду! Прогуляюсь. Не вистачало ще вислуховувати тебе дорогою. 

— Ти нікуди не підеш сама, — він сказав це так люто, що у мене різко зʼявилось відчуття, наче зі мною говорить дідусь. 

— Невже ти хвилюєшся за мене? — я підняла одну брову.

— Не хвилююсь, — байдуже сказав Артур, — просто якщо з тобою щось станеться, це буде на моїй совісті. Ну і поліція допитуватиме. Бо я буду останнім, хто тебе бачив. Тому прошу, — він вказав рукою кудись вперед і пройшов декілька кроків до білого авто. 

Здається, виходу іншого в мене не залишилось, тому стиснувши кулаки, я теж пішла слідом за ним. Як галантний джентльмен, Артур відчинив мені двері. Цікаво чи зі всіма жінками він так поводиться, чи я стала якимось виключенням. Я різко звела брови від того, що мені взагалі в голову прийшла така думка. До чого тут те, як він ставиться до мене? Він — моя жертва. Мій жахливий обовʼязок. Обовʼязок помсти. І це не може стати чимось іншим. Це аксіома.  
На щастя, до готелю ми їхали в абсолютній тиші, не було жодних розмов. Артур навіть не вмикав ніякої музики. Я нудьгуючи дивилась у вікно та уявляла, як просто лягаю спати. Дорога автомобілем до готелю була трохи довшою, ніж пішки, то ж я навіть почала дрімати. Але потім він різко зупинився, від чого довелось неприємно сіпнутись.

— Ти жахливий водій, — я потерла очі.

— Ще будуть цінні зауваження? — Артур здається був роздратований, — ти надто багато говориш. А я відразу помітив це в тобі. Ще в потязі. 

— Якщо ти навчишся спілкуватись з людьми, то розмови будуть лише в радість, — я відчинила двері та швидко вийшла з авто. Різкий холод та легка сирість підземного паркінгу неприємно огорнули тіло.

— Розмови це просто зайва трата часу. Краще діяти. Завжди. Тоді і буде результат.

— Що справді? — я іронічно скривилась. Дійсно, ти ж навіть ні слова не сказав до мого батька. Нічого в нього не спитав. А просто відразу вистрілив. Без жодних вагань. Щойно підтвердив словами основний принцип свого життя.

— Як бачиш, — він розвів руками, — моя фірма чудово працює. Залучає іноземних партнерів. Хіба це не доказ?

— Мені байдуже, — я закотила очі, — добраніч.

І не чекаючи відповіді, я попленталась до ліфту, щоб нарешті здійснити свою мрію та поспати. Сьогоднішній вечір видався жахливим. Я повинна була відпочити та розслабитись. Натомість мало не втрапила у халепу, мене болить голова і найголовніше, турбує те, що я змогла подумати, що в Артура якесь особливе ставлення до мене. Так, це можна трактувати по-різному. Але ж мої відчуття… В той момент вони були позитивними. Це взагалі неприйнятно. Варто взяти себе в руки, інакше дідусь зробить все, щоб я почала рухатися в правильному напрямку. 
Я втомлено натисла на ручку дверей мого номера, ввімкнула світло і всі мої мрії про спокійний сон розлетілишся вщент.

— Що ти тут забув? — я знервовано спитала і почала знімати свої туфлі, — і як ти взагалі зміг зайти в мій номер? Знову зламав замок, як і колись до моєї квартири?

— Не довелось, — Тарас сидів у мʼякому кріслі та оцінюючи дивився на мене, — де ви були?

— А це так важливо? — я кинула на нього короткий погляд і показово пройшла повз, опускаючись на диван.

— Я ж мушу про щось доповідати Северину Богдановичу. І краще для вас, щоб мені була відома правда. Щоб я зміг заступитись за вас перед ним.

— Я була в барі. Випивала, багато. Слухала музику, танцювати якось не хотілось. Знайомилась з чоловіками…— від лише однієї згадки про дотик того покидька та про всі їхні слова по тілу пройшовся мороз. І звісно ж, від Тараса моє тремтіння не втекло.