Химера - Михайло Савович Масютко
У Магадані пробули ми недовго. Незабаром нас знову зібрали, вивели за колючий дріт і почали нами заповнювати відкриті вантажні машини. Наказували нам сідати на дно кузова. Ми сідали. А коли машина була наповнена, то повернутись там не було як.
Нас вивезли на терасу, якої я ні доти, ні після, ніколи в своєму житті не бачив. З одного боку, над нами звисала височезна суцільна скеля, така чорна, наче була обсипана сажею. З іншого боку, була суцільна прірва, дна якої око не досягало. Сонце світило яскраво, проте свого тепла до нас воно не посилало. Ця дорога наводила на нас страх, викликала гнітючий настрій, будила в наших головах думки: «Куди вона виведе нас? Чи буде нам вороття з цього понурого краю?» І скелясті чорні гори над нами підказували: «Мабуть, не буде, мабуть, не буде. Кру, кру, кру, в чужині умру. Врагам народа нет места на советской земле».
Що далі на північ, то нижчали скелі над нашими головами, а місцями перед нашими очима відкривався простір. Сонце спустилось до гірського горизонту і спинилось, а згодом почало підніматись догори. Такого дива ніхто з нас досі не бачив. «Тут ночей нема, — зробили висновок ми. — Як же ж тут жити?» Двічі впродовж нашої дороги ми спостерігали таке диво. Змінювалися шофери, змінювався конвой, а нас все везли та везли углиб цієї дивної та страшної землі. Нарешті скелі розступилися. Замість скель та прірв ми побачили краєвид рівної землі, вкритої невисокими пірамідальними поодинокими горами, які шофери й конвоїри називали «сопками».
Привезли нас до того місця, звідки далі на північ дороги вже нема. Це був Хатинахський район, а в ньому Хатинахське управління колимських таборів. Нас завезли в зону й порозводили по бараках. Бараки були позбивані з кругляків хвойних дерев. Стіни з кругляків, а між кругляками, щоб не завівав вітер, було понатикано моху, стелі в бараках не було, був двобічно похилий дах, викладений з кругляків і покритий мохом, а зверху присипаний рінню, підлогу викладено з хвойних жердин, двоярусні нари також із жердин, і лише двері були дощані. В бараці стояло дві печі, зроблені з залізних бочок, проте на час нашого вселення в них не топили.
Нам дали по черпаку вівсяної каші та по шматку чорного, як земля, і гливкого, як замазка, хліба. З’ївши цей харч, ми, виснажені безсонною дорогою, відразу попадали на нари й позасинали.
Ми сподівалися, що нам тут дадуть день-другий відпочити, адже ми до краю були вимучені й у в’язницях, і вагонах, і на пароплаві, і в машинах на колимській трасі. Та ми помилилися. Рано-вранці нас розбудив хриплявий дзвін від ударів об залізну рейку. Людина у зеківській одежі підганяла нас, щоб ми швидше збиралися, йшли їсти та готувалися до «розводу», тобто до виведення на роботу. На розводі нас поспішно поділили на бригади і вивели за колючий дріт. Житлову зону було загороджено колючим дротом в один ряд, а робітну зону не було загороджено нічим, вона була відкрита з усіх боків, і збройної сторожі над нами не було. Наші начальники та й ми самі знали, що тут тікати нікуди. Голодний в’язень далеко не зайде, а щоб звідси дійти до якогось поселення, треба пройти тисячі кілометрів. Розпоряджалися нами наші бригадири, прораби й начальники дільниць. Іноді мимо нас проходили енкаведисти в картузах з блакитним верхом і з наганами на поясах. Бригада ділилася на ланки. Ланка складалася з трьох душ. У нашій ланці, крім мене, були ще Усенко з Уманщини та Понамаренко з Одеси. Вони були того ж віку, що й я, може, на рік-два старші за мене. Усенка забрали з армії, а Понамаренка — з Чорноморського флоту. У підгірській долині ми добували золото. Треба було кайлами й лопатами надовбати з потрісканої гірської скелі жорстви, що виблискувала крихітками золота, навантажити тачку й по вистеленому з дощок трапу завезти на естакаду (поміст), під якою довгим ланцюгом тяглися вагонетки до бутари, де водою вимивали золото з жорстви. На ті блискучі крихітки золота ми дивилися не з радісним захопленням, як дивляться люди, що купують його, а з лютою ненавистю, бо це ж вони, ці блискучі крихітки, викликали нас сюди на загибель. На нас налітали хмарами комарі, впивалися в наші виснажені тіла, пили з нас нашу рідну кров і змушували нас завзято хапатися за роботу.
В обід дали нам по черпаку перлової юшки зі шматочком соленої горбуші завбільшки з сірникову коробку та по пів-черпака вівсяної каші. їли ми це без хліба, бо ті пайки, що нам дали вранці, ми поз’їдали відразу. Робочий день тривав дванадцять годин. І коли ми після такої роботи приходили до своїх бараків, то відчуття було таке, ніби тіла наші перем’яли великі шестерні. Поз’їдали ми свої порції вівсяної каші й попадали на нари. Спали вісім годин, а коли нас побудили, то здавалось, що проспали ми не більше десяти хвилин. Все тіло боліло так само, як і після роботи.
Спочатку думали ми, що це в нас від незвички. Ось втягнемося, сподівались, у роботу, і буде нам добре. Та минали дні, минали тижні, місяці, а відчуття болючої втоми не покидало нас. Ми зрозуміли, що пайка чорного гливтяка, черпак вівсяної каші вранці, черпак перлової юшки зі шматочком горбуші в обід, черпак вівсяної каші увечері — це незмінне меню нашого харчування, і сподіватися на поліпшення їжі, чи бодай хоч на зміну її, нема жодних підстав.
Якось під час роботи не стало електроенергії. Вагонетки спинились, поставали тачки на трапах. Я відійшов від місця роботи й пішов долиною поміж вибоїв. Минувши ділянку нашої бригади, я опинився якраз перед в’язнем, який дуже відрізнявся від нас. Він був у зеківській одежі, а ми були в тому, в чому нас попривозили сюди. Спершись спиною об скелястий виступ, він сидів на землі, виставивши вперед ногу в закачаних кирзових чоботях. На його обличчі там, де в здорових людей бувають рум’янці, були брунатні плями. Я вже знав, що плями ці — наслідок обмороження
