Химера - Михайло Савович Масютко
Потяг зупинився. Простукотіли дерев’яні молотки по стінах вагонів. Раптом забрязкали ключі біля дверей нашого вагона. Двері заскрипіли і відкотилися набік. Перед нами з’явились голови людей у брунатно-зелених бушлатах. Вони висипали з полотнища на підлогу вагона порції хліба, накидали купу оселедців і подали два відра води, щоб ми її вилили у наш бачок.
— Харчі на весь день, — попередили вони нас.
Хоч всі ми були дуже голодні, проте ніхто не кинувся на цей харч. Забули ми про свій голод, раптово вражені таким брутальним зневаженням.
— Кинули, як свиням, — хтось сказав.
— Я й собаці так не кидав, — сказав другий. І знову навертались в голову Тарасові слова:
Чом ми вам чурек же ваш, та вам не кинем, як тій собаці?На п’ятий день потяг наш загуркотів залізним мостом. Ми побачили велику воду.
— Так, Волга, — підтвердив інший. — Везуть до Сибіру.
— А може, і не до Сибіру, — виказував свою думку той, що віщував нам дорогу до Котласу. — Може, нас повезуть до Казахстану, до Караганди на шахти. Нам там буде легше, як у Котласі. Там зими не дуже холодні, а робота не в лісі на морозі, а під землею, в теплі. Хоч важко, зате не зимно.
— Блажен, хто вірує, — почувся голос із нижніх нар. — Сибір великий, можна попасти і до Караганди, а можна попасти і до білих ведмедів. Кого не вивозили з України до Сибіру, то все приходили вістки від них із непролазної тайги. Отам уже нам жаба цицьки дасть.
Ці розмови перекрив голос слюсаря з заводу «Ленінська кузня», тільки цього разу з іншими словами:
Ой біда, біда чайці—небозі, Що вивела діток при битій дорозі. Киги! Киги! Злетівши вгору, — Тільки втопиться в Чорному морі! Жито поспіло, приспіло діло; Йдуть женці жати, діток забирати. Киги! Киги! Злетівши вгору, Тільки втопиться в Чорному морі.І приходила в наші голови невтішна думка: чайчині діти — це ми, яких спіткала невідворотна зла доля. Нам так само, як і чайчиним діткам, нема порятунку, нікому нас оборонити, а самі ми неспроможні в тяжкій неволі протистояти безжальній силі. «Тільки втопитись в Чорному морі», покінчити з собою, це, може, єдиний вихід у нас, аби оминути смерть у тяжких муках і лютих знущаннях. Та як це зробиш? Не викинешся з вагонного вікна у води Волги, воно заґратоване, не кинешся під колеса вагона — двері на запорі. Змінювалися краєвиди перед нашими очима. Лісисту місцевість із де-не — де невеликими селами сірих халуп замінили безмежні степи. І тільки мало де можна побачити приземисті глиняні хати. А то раптом потяг наш опинився серед суцільного лісу, де не було ні хатин, ні ізб. Годі було додивитися верхів’я дерев, що обступили нас, ми їхали лісовим тунелем.
А Михайло Лихо співав. Співав і про того козака, що «поїхав на чужину та там і загинув, свою рідну Україну навіки покинув», і про чайку-небогу, та найчастіше він співав пісню про журавлів. Своїми піснями він щоразу накликав важку журбу в наші душі, одначе, коли він довго не співав, якась магічна сила будила в нас хотіння почути знову його голос.
Поступово ми змирялися зі своїм ганебним становищем, підбирали свої пайки хліба та оселедці з підлоги та їли, забуваючи про людську гідність. Іноді ми, забуваючи про своє горе, жартували, розповідали чудні анекдоти, проте в цих жартах сміх переплітався зі смутком, на зразок: «Питають одного колгоспника:
— За віщо тебе судили?
— За політику, — каже.
— За яку саме політику?
— Я на сільраді «хрунь» написав.
— Украла швачка на фабриці коточок ниток, а слідчий написав, що вона вкрала двісті метрів пошивного матеріалу.
— А скільки колгоспників пересадили в голодному тридцять третьому році за жменю колосків, зірваних на колгоспному полі, на тому полі, що недавно було їхнім?
— І всіх їх звинувачували в розкраданні державної власності, — вривався хтось уже не з анекдотом, а з нещадною правдою».
Знайшовся серед нас і декламатор. Він майстерно декламував:
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки, Давай вони його по-своєму судить Трохи не цілі сутки. «Як можна гріх такий зробить? Воно було б зовсім не диво. Коли б він їв собі м’ясиво», — Ведмідь сердито став ревіть. «А то він сіно їв!» — Вовки завили.— Так це ж Гребінка написав пародію на суди російської імперії, — пояснював шляхетного вигляду чоловік.
— Пародія дуже влучна, хоч у тих судах були присяжні засідателі. А хто напише пародію на наші суди, ті суди, де нас позасуцжували, такі судді, що ми їх в очі не бачили, якісь «тройки», «осо» чи «спецколегії»?
А декламатор декламував уже Тараса Шевченка:
