Химера - Михайло Савович Масютко

— Не житимеш, помреш разом з усіма.

— Що ж то ти робиш, бісова твоя душа?! Сказилася нечиста сила! — закричала Добруниха і кинулася до ївги, та зупинили її люті ївжині очі і затиснута в руках сапа.

Вибігли з хати Козюра, Плахін і всі комсомольці.

— Яке ти імієш право тут свій самосуд учинять?! — наріпився на Ївгу Козюра. — Ти не прокурор і не аблакат, щоб чинить отаку розправу! Ми самі на нього управу знайдемо.

— Запіші єйо фамілію, — сказав Плахін.

— Я її й так знаю як облуплену. Не думай, — знову підвищив голос Козюра, дивлячись на ївгу, — що тобі так минеться, ти одвітиш перед совецьким законом, а сапу твою конфіскуємо як орудіє самочинства. Ївга кинула свою сапу Козюрі під ноги.

— Пишіть. Писало б вас вздовж і впоперек. Забирайте мене у свій допр, може, я там з голоду не здохну. І ївга, спотикаючись, почвалала до хвіртки, виблискуючи своїми пухлими ногами.

— Ой Боже ж мій, Боже, за віщо ж нам отака напасть! — голосила Добруниха, обв’язуючи чоловікові голову шматком полотна.

— Нє абращайтє вніманія, — наказував Плахін комсомольцям, що стояли й дивилися на Добруна.

— Пріступайтє к дєлу.

Вони один за одним пішли до хати. Козюра підійшов до Плахіна і щось пошепки йому сказав. Той хитнув головою на знак згоди.

Поправивши собі пояс і шапку так, ніби він готувався до маршу, Козюра підійшов до Добруна і сказав:

— Вставай.

Добрун устав.

— Ходім.

— Куди?

— Лічить тебе будемо. Іди вперед. — Добрун попростував до хвіртки. За хвірткою на вулиці він зупинився, не знаючи, куди йти.

— Бери цабе, — сказав Козюра.

Добрун повернув праворуч і пішов повз своїх воріт, повз дітей під ворітьми, повз людей під його загатою.

— Іди, синку, за ними і прослідкуй, куди він повів батька, — наказала Добруниха старшому синові Грицю. Гриць кинувся до хвіртки, та Плахін зупинив його, він висмикнув з-за пазухи нагана й вистрілив угору.

— Назад! Улажу на мєстє.

— Вернися, синку, — сказала Добруниха. Плахін підійшов до хвіртки, защібив її. Хлопці—комсомольці працюють щиро. Вже вони спорожнюють четверту діжку, нахиляючи її й вигрібаючи рештки пшениці.

— Падбірайтє всьо пад мєтьолку, нічаво не аставляйтє, —наказує їм Плахін, заглядаючи у двері.

— Аякже! — відповідає йому Калеників син. — І зернини тут не залишиться.

Вже всі мішки з зерном укладено на бричку. Зверху комсомольці кладуть свої щупи і добрунівську дерев’яну ступу. Калеників син вилазить на бричку, сідає на передок, бере віжки в руки. Комсомолець у будьонівській шапці з рогом угору і з великою червоною зіркою на лобі підходить до воріт, розчиняє їх.

— Ану розступись, вошива гвардія, — голосно говорить до дітей і дорослих, що стовпились під ворітьми, — бо ще подавимо вас, повмираєте на три дні раніше.

— Но-о-о, гніденькі, — гукнув до коней Калеників син. і бричка, чиргикаючи давно мазаними колесами, поїхала з двору.

З берега донісся рвучкий гук пострілу. Розриваючи тишу, луна покотила той гук через Дніпро у плавні. Ще раз, ще раз.

Добруниха звела очі до неба, і вони застигли у неї, зробилися як скляні. Не так розумом, як серцем, вона в один мент сприйняла своє горе, її очі поволі закривалися, ноги підломилися, і вона впала горілиць на землю. її малі дітки поприпадали до неї і злякано лопотіли:

— Мамо! Устаньте. Мамусю, вставайте.

Комсомольці поставали і повтуплювали в Добруниху свої очі.

— Не абращайтє вніманія. Следуйте за падводой, — наказав їм своїм хрипливим голосом Плахін.

Вони, похнюплені, пішли з двору. Переступивши через ноги Добрунихи, Плахін пішов за комсомольцями, заклавши свою правицю за пазуху, саме туди, де в нього був наган.

Люди пішли до своїх холодних і голодних домівок. Ворота Добрунівського двору залишились розчинені, та тепер уже ніхто у двір не заходив.

Жалібні голоски рідних діток збудили Добруниху від непритомності, вона поволі розплющувала свої очі, притомніла.

Напружуючи всю свою силу, опираючись на лікті, вона підповзла ближче до хати й оперлася плечима об призьбу.

Невдовзі чутливе вухо Добрунихи вловило гупання ніг на вулиці. Ледве спромігшись повернути голову в бік воріт, побачила Козюру, що квапився минути їхню хату.

— Мамо! Він поніс татків кожух, — сказав Гриць.

Добруниха тяжко зітхнула, очі її закрилися, голова безвільно схилилась на груди.

— Мамо! Не вмирайте. Мамусю! Вставайте, — знову заголосили її маленькі діти.

А над Добруновою вишнею з квітки на квітку жваво перелітали дикі бджоли і джмелі. Джмелі видзвонювали мелодії своїх веснянок.

Дніпряни, 1986

Михайло Лихо був з діда-прадіда киянин, мав у Києві велику рідню, працював слюсарем на заводі «Ленінська кузня». Зла недоля не звела нас у камерах Лук’янівської в’язниці, а звела вона нас тоді, коли люди в брунатно-зелених бушлатах з карабінами напоготові й з собаками при ногах ранньою весною 1938 року серед темної ночі позаганяли нас у товарні, або «телячі», вагони.

Ми позалазили на двоярусні нари, збиті з сирих, нетесаних дощок.

Клацнули буфери вагонів, зацокали колеса, захиталися наші вагони, і потяг повіз нас від Києва невідомо куди.

— Куди нас везуть? — почувся голос із верхніх нар. Ніхто не відповідав на це запитання, і тільки після довгої мовчанки почувся голос із нижніх нар:

— Мабуть, у Котлас,