Химера - Михайло Савович Масютко

class=poem> За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало, А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало, З дітьми і внуками втопить В сльозах удов їх. А дівочих, Пролитих тайно серед ночі! А батькових, старих, кривавих, Не ріки — море розлилось, Огненне море. У нас же й світа як на те — Одна Сибір неісходима. А тюрм! А люду! Що й лічить. Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!

Крім Михайла Лиха, виявилися серед нас ще й інші співаки. Вони заспівували всіми нами знані пісні, а ми їм підспівували. Наші пісні долітали до сусідніх вагонів, а там підхоплювали їх, переносилися далі по вагонах, і не раз спів охоплював увесь ешелон. Співали насамперед тих пісень, за спів яких не одного з нас везли у цих вагонах.

«Гей вийди, доленько, із води, вируч козаченька із біди» — вилітало з віконець наших вагонів і котилось по верхах тайгових сосен і кедрів.

На зупинках люди в брунатно-зелених бушлатах стукали у двері вагонів і вимагали припинити спів, бо наш спів приваблював перехожих. їх вони не допускали близько до нас, кричали, вимахуючи зброєю:

— Ніззя! Ніззя! Ми веземо ворогів народу!

Так нас довезли до Владивостока. У Владивостоці вже була весна. Можна було грітися на сонці у величезному пересильному таборі, куди нас загнали люди в брунатно-зелених бушлатах. Зона була переповнена «ворогами народу» з Середньої Азії, переважно узбеками. Запам’яталася ця зона тим, що тут нас годували вже не оселедцями, а давали двічі на день приварок — раз вівсяну або перлову кашу, а другий раз зварену бовтанку, яку в’язні називали «баландою», та наша біда була в тому, що приварок нам давали, ані мисок, ані ложок не давали. Дехто розшукав старі консервні бляшанки. Той, хто їх мав, квапливо випивав із них всипану йому «баланду» і передавав «посуду» товаришеві. А були й такі, що підставляли під черпак свої шапки. Та найбільше було таких, що, перемагаючи нестерпний голод у собі, відмовлявся від такого частування, аби уникнути брутального приниження людської гідності. З кашею було легше, її в’язні брали у жмені своїх немитих рук і глитали так, як гадюка поглинає спіймане мишеня.

Тут наш Київський етап розпорошився, змішався з в’язнями, яких привезли сюди раніше, бо розташувалися ми не де хотіли, а де були вільні місця в бараках. Загубив я й Михайла Лиха, його співу я не чув там.

За тиждень зібрали нас знову люди в брунатно-зелених бушлатах серед темної ночі. Під гавкіт собак пригнали нас у Владивостоцький порт і почали заганяти у величезний лайнер. Це був не пасажирський, а вантажний пароплав. Під яскравим світлом прожекторів заганяли нас у черево цього гігантського залізного корита. Там було споруджено для нас шестиярусні нари. І тільки вузенький прохід, де ледве могли розминутися двоє людей, розділяв праву від лівої частини нар.

Лайнер стояв не довго. Щойно трюми його заповнили нами, він відчалив від берега і, здригаючись та колишучи нас, поплив.

Михайла я й тут не бачив. Він міг бути зі мною в одному трюмі, та побачитися тут не було ніякої нагоди. Ніяк було пересуватися. Не чув я співу його й там. Та й там уже було не до співу. Від переповнення людьми, від браку будь-якої вентиляції в трюмі стояла така задуха, що не то співати, говорити, було важко. Ми своїми ротами ловили повітря так, як його ловить риба, викинута з води на берег. Не всі витримували тиск цієї безкисневої задухи. Раз у раз дехто з нас припиняв своє болісне дихання. Таких витягали на палубу, і люди в брунатно-зелених бушлатах брали мерця за руки й ноги і, розгойдавши тіло, кидали за борт корабля. Один серед темної ночі викинувся в море сам. По ньому стріляли, спрямовували проміння разючого світла прожекторів у темні води, проте лайнер не зупинився і навіть не уповільнив ходу.

Голосу Михайла тут я не чув, та слова його пісні «Кличуть кру, кру, кру… в чужині умру, доки море перелечу, крилоньки зітру» беззвучно коливались наді мною.

Так нас довезли до бухти Ногаєво. Виводили нас з пароплава серед білого дня. Бухта Ногаєво зустріла нас непривітно. На розтягненому вгорі перед нами довгому червоному полотнищі ми читали слова, написані великими білими літерами: «Врагам народа нет места на советской земле. Иосиф Сталин».

Нас пошикували в ряди по п’ять душ, і на цій землі вже люди не в брунатно-зелених бушлатах, а в чорних кожухах повели нас без собак.

Ми опинилися в Магаданському пересильному пункті. Тут нас змішали з карними злочинцями. На Колиму везли не будь-яких злочинців. Переважно це були бандити-рецидивісти, грабіжники-душогубці. І ось тут знову залунав голос Михайла Лиха:

Чуєш, брате мій, товаришу мій, Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.

На диво, пісня вражала рецидивістів, душогубців так само, як і нас. І коли Михайло довго не співав, деякі з них підходили до нього, давали йому уламки хліба зі своїх пайок і