Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

уявив? — нарешті видушив він. — Хто ти такий, щоб я отак ні сіло ні впало ділився з тобою якимись відомостями? Що — вже Бога за бороду вхопив? Е-е, голубе, тобі ще вчитися і вчитися. Тому... — він нервово затарабанив пальцями по столу.

— Я твій потенційний клієнт — ось хто я, — перебив я його тираду і мило усміхнувся.

Він витріщив баньки.

— Ти хочеш мене найняти?

— Ні. Але я тобі заплачу за те, що ти вже давно зробив. Уявляєш, як це вигідно — отримати гонорар за щось несподіване?

Він виразно пожвавився і засовгався на кріслі.

— Ну-ну, і що ж то має бути?

— Мене цікавить його коханка.

— Ага! І скільки мені даси?

— Залежно від того, що отримаю.

— А це залежить від того, скільки заплатиш, — засміявся він, потираючи задоволено руки.

— Добре, назви ціну.

— Двадцять золотих.

Таки справді йому не надто добре ведеться, якщо попросив так мало. Я був готовий на більше.

— Добре, — сказав я. — Згода. Ну, то розповідай.

— Що тебе цікавить?

— Коли до тебе звернулася дружина Томашевича?

— Зо два місяці тому. Дала мені їхні фотки, розповіла, де знайти. Та вони й не дуже крилися. Попервах скидалися на закоханих. Сиділи в кнайпах, ходили на прохід до парку, їздили на віллу. Така собі, знаєш, солодка парочка. Емілія її зва­ти. Вона ж іще дуже молода. Сімнадцять чи вісімнадцять. Гар­на, як лялька, а батьки бідні. От вона й прикипіла серцем до багача. Грала свою ролю перфектно.

— В тебе склалося враження, що вона не була закохана в нього?

— Не враження, а переконання. Не раз помічав, як вона зиркала на пристойних молодих фацетів. Інколи навіть усміхалася до них, коли вони їй моргали чи показували знаками, що, мовляв, здибаймося... Один такий тицяв пальцем на дзиґарок, потім пальцем на те саме місце, де вони сиділи, а тоді — вісім пальців. Тобто чекав би її о восьмій. А вона замість того, щоби надутися і відвернутися, усміхнулася і намагалася щось пояснити, ворушачи беззвучно губами, і теж все на мигах. Що то було, я не міг зі свого пункту роздивитися, але той фацет, бачу, киває. Видно, домовилися. Обоє ще поусміхалися, а тоді вернувся з кльозету Томашевич, і вона вже до него з чарівною усмішкою. О-о, я ті скажу, то ще та шельма!

— Де то було?

— У «Carlton»-і біля Промислового музею. Там вони найчастіше здибалися, ще ходили до «Вікторії» і до «Віденської».

— То ти не знаєш, чим той флірт скінчився?

— Де там! Сама вона мене не цікавила.

— І скільки часу ти фіксував їхні контакти?

— Два тижні.

— А що його дружина?

— Ірена теж, між іншим, ляля, я тобі скажу. Тридцять з гаком, висока, струнка, з великим бюстом. Вона розраховувала відвоювати віллу і розлучитися. Я що міг — поміг. Не розумію, чого він поволочився за тією селючкою.

— А вона селючка?

— Ну та з Кривчиць! В дитинстві корови і гуси пасла.

— То де вона живе?

— Він винайняв їй хату на Сиктуській, число шесте, помешкання число штири. Але вона там довго не поживе, бо хто то буде далі оплачувати? Хіба що займеться тим, чим займаються всі колишні коханки, коли їх кидають, — найметься до якоїсь родини покоївкою, далі віддасться господареві, а потім її викинуть зі скандалом на вулицю. А на вулиці — відомо, що буває...

— То ти маєш на них досьє?

— Аякже. В мене все детально зафіксоване. Копії завше залишаю для себе, бо хтозна, як там далі буде.

Він підвівся, підійшов до шафи, вийняв папку і поклав її переді мною. Я розгорнув. Там були записи, де й коли Томашевич зустрічався з коханкою. Також були світлини. Багато світлин. Емілія і справді була незвичайно вродлива, обличчя робило враження такого собі невинного янголятка з ямочками на щоках і закопиленими губками. Коли сиділа за столиком, її фігура при вузькій талії нагадувала піщаний годинник.

— Я візьму це з собою, — сказав я.

— Еге! Ще чого, — він хотів забрати папку, але я спритно згріб її собі на коліна.

— Я роздивлюся уважно і поверну. Не переживай.

— Знаєш, якби я так кожному довіряв, я б не сидів тут.

— Я не кожний. І ти це знаєш. Ось гонорар. За два дні пап­ку поверну.

Він скривився, але гроші взяв.

— Знаєш, — сказав мені вдоволено, — в мене справи пішли вгору. Я подумую найняти помічника. Ти б мені підійшов.

Я вийшов з його кабінету з задоволеною міною, натомість секретарка провела мене поглядом левиці, в якої щойно поцупили шмат антилопи.

3

Я заніс папку до хати, а тоді вирушив на Сиктуську. Браму відчинив старий шимон і зміряв мене вивчаючим поглядом:

— Ви до кого?

— До панни Емілії.

— О! — Він був неабияк здивований і навіть поправив окуляри, аби краще роздивитися. — Ви з поліції?

— Приватний детектив, — відповів я і показав посвідчення, яке мені організував Обух.

Приватний детектив переважно викликає більшу повагу, ніж журналіст чи навіть поліцейський.

— Ага, то ви, певно, в справі Томашевича? — здогадався він.

— А ви вже чули?

— Радійо передавало.

— Ви його добре знали?

— Знав?! То гучно сказано. Навідувався сюди час від часу. Такий ґречний добродій, все мені десять грошів клав у руку, хоч і приходив ще за дня. Така біда, така біда. Певно, в карти програвся? Що скажете? — він з надією поглянув на мене, че­каючи якоїсь цікавинки.

— Невідомо, — відказав я. — Слідство ще триває. Але як завершиться, то все буде в газетах, не сумнівайтеся.

— Та де би я сумнівався! Але, знаєте, кортить все довідатися, як то кажуть, з перших рук. Бо я, коли чесно, голосував би за него. Бо я так міркую: якщо хтось є щедрий щодо окремого чоловіка, то буде щедрим і для всіх. Як кажете?

— Оригінальна думка. Як буде щось свіже, обов’язково вам повідомлю.

З тими сторожами варто завше перебувати у ввічливих стосунках, бо вони зазвичай знають багато цікавого. Я піднявся на поверх і натиснув дзвінок. З-за дверей пролунав ніжний жіночий голос:

— Хто?

— Поліція.

Двері відчинилися, і я відразу, перш ніж вони затраснулися, поставив ногу через поріг. Красуня з розпатланим каш­тановим волоссям окинула мене холодним поглядом і спробувала двері зачинити, зрозумівши, що я не поліцейський, але я вже ввалився всередину.

— І це краще для вас. Я приватний детектив, співпрацюю з поліцією.

Вона покрутила посвідчення перед очима й повернула.

— І що то має означати?

— Ви ж розумієте, що приватні детективи мають такі ж можливості, як і поліцейські. Але у ваших інтересах погомоніти зі мною, а не в комісаріаті.

Вона без жодного ентузіазму відступила і пішла вперед, поправляючи халат з вабливими китайськими краєвидами — кучеряві сосни, хатинки з вигинистими дашками,