Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

з місця, кидається до авта і мчить на віл­лу? Ні. З кабінету він виходить квадранс по дев’ятій. Що він робив стільки часу? Обдумував своє становище? Телефонував комусь? Знищував якісь папери? В кабінеті є грубка, але попелу по паперах там не було, тільки жужель... Але... — Обух випростався і подивився на мене так, мовби на моєму чолі була якась підказка. — Але він це все міг зробити й раніше! Адже про твою статтю він уже знав. І йому не обов’язково було аж в конторі запанікувати. Він же ж начебто знав, про що йдеться в статті. Якого дідька взагалі було пертися в контору? Міг з самого ранку, коли йому доповіли, що не вдалося перешкодити виходу номера, поїхати до себе на віллу... Можна, звісно, думати, що він ще вагався, що якраз та кінцівка й добила його. Але це смішно. Словом, о пів на десяту він виходить з контори. На дворі дощ. Але такий — дрібненький. Багато людей на таку мжичку взагалі уваги не звертають. А що робить наш самогубець? Він заходить до крамниці й купує парасолю. І не будь-яку, найдешевшу, а таку, знаєш, з різьбленою ручкою, з позолоченими шприхами. І йде далі під парасолею до свого авта, щоб не дай боже не застудитися перед смертю. Далі... Дорогою у квітникарки купує китицю хризантем, прибрану заячим холодком і букшпаном.

— Собі на смерть?

— Авжеж, смішно. Дорога до вілли займає півгодини. Смерть настала о пів на одинадцяту.

— Звідки знаєш про парасолю?

— Бо вона була мокра, а одяг його сухий. І він не відліпив з неї ціни. На столі у вітальні я застав порожню пляшку шампана, чотири помаранчі, лушпайки по інших чотирьох і порожнє пуделко дорогих чоколядових цукерок фірми «Нова фортуна». Також там було два келихи. Але пили тільки з одно­го. На комоді лежала цупка паперова торбина фірми «Аякс», з якої він виклав те вгощення. Отже, він його привіз із собою. Для чого? Чекав гостей? Як гадаєш, кого можна вгощати шампаном, помаранчами і цукерками?

— Якусь кралю.

— І я так гадаю. В креденсі в нього чудовий набір алкоголю, але якраз ані шампану, ані легкого лікеру нема. Якби мав завітати чоловік, то господар його вгощав би тим, що є, а не віз би шампана... Тепер питання: хто випив шампан і з’їв цукерки? Томашевич чи його гостя? Далі. В лазничці я знайшов ще вологу зубну щітку. Отже, він перед смертю ще й зуби почистив. Тямиш? Все вказувало на те, що він готувався до візиту якоїсь кралі.

— Щітка могла бути вологою ще зранку.

— Ні, бо він не ночував на віллі, в нього є помешкання в центрі міста. Він почистив зуби ще раз. Може, вона не любить запаху тютюну. Крім того, він ще й підрівняв собі вусики! На дзеркалі я помітив обтинки волосинок. На пляшечці одеколону і на пляшечці з відсвіжувачем для рота залишилися сліди недавнього використання. Нє-нє, тут без кралі не могло обійтися.

— Гадаєш, його застрелила жінка?

— Можливо. Таке теж трапляється.

— Отже, ти цим вирішив усе ж зайнятися?

— Офіційно ні. А неофіційно трошки собі буду длубатися. Тільки тут мені потрібна твоя допомога. Я ж не зможу так, як ти, гасати з кінця міста в кінець й шукати докази. Здуріти можна: в комендатурі вивісили список ста сорока кнайп, куди поліція повинна заходити лише з причини якоїсь авантури, а так просто зайти й пива випити — не можна. А перш ніж одружитися, офіцер поліції повинен представити свою наречену начальству разом зі свідоцтвом моральності.

— Ага! От чому ти досі не одружився! — засміявся я. — Проблема з не надто моральними паннами?

— Ай де! Бідному женитися, то й ніч мала. Нема коли дупу почухати. То як — поможеш?

— Ну, я теж не без роботи.

— Поясни редактору, що готуєш ще одну бомбу. Ти сьогодні герой, і слово за тобою.

Він підвівся і пішов до лазнички перевдягатися. Я сидів і думав. Може, й варто зайнятися цим ділом. А що, як Обух не помиляється?

Повернувся він бадьорий і жвавий. Виглянув у вікно — дощ перестав.

— Ну, й чудово, — сказав, навіть не чекаючи на мою згоду. — Тільки сам знаєш, будь обережний. Не ділися ні з ким своїми здогадами. Коли що — телефонуй. На ось ключі від мого авта. Це тобі зекономить чимало часу.

— А ти?

— Мені й поліцейського досить.

— Ти мені не сказав, як стало відомо про самогубство.

— Зателефонував такий пан Ціховський. Старший пан. Він проходив попри віллу, побачив авто Томашевича і вирішив запитати, чи той часом не збирається до Львова, щоб і його підхопив. Бо так вже було не раз. Цей Ціховський теж різні послуги робив для Томашевича. От він натиснув на дверях дзвінок, зачекав, ніхто не вийшов. Тут він помітив, що двері відхилені, і зайшов досередини. Побачив мертвого Томашевича і зателефонував з його телефону. То було десять по одинадцятій. Потім зачекав на поліцію.

— То він живе неподалік?

— Так, але з його вікон вілли не видно, вона оточена сос­нами. Взагалі ні з чиїх вікон тієї вілли не видно.

— З чого я маю почати?

— Проїдься до Брюхович. Шампан, помаранчі й цукерки він купив дорогою. Але, по-перше, помаранчі у вересні велика рідкість, а по-друге — вони без наліпок. А це означає, що контрабандні. Знаєш ту кнайпу з крамничкою колоніальних товарів на Голоско перед костелом?

— Пана Губського?

— Так. В нього завше є щось особливе. Власне, переважно контрабанда. В нього також можна випити кави і щось перекусити. Колись я там щось купував, і він мені те все теж запакував у торбинку фірми «Аякс».

— Котрої вже не існує.

— Власне. Фірму ліквідували, а їхні вироби розтягнули всі, кому не ліньки. Однак таких торбинок я більше ніде не бачив.

2

В редакції «Wieku Nowego» було гамірно, кожен мене намагався ляснути по плечах, потиснути руку. Я шукав Гєня Збєжховського, але він ще сьогодні не з’являвся.

— Певно, в «Атлясі» на піянні грає.

— Ще зарано, нє? — здивувався я.

— Ну, то щось нам пише. Бо до семої мав би принести.

Я пішов до «Атляса». Незважаючи на те що було далеко до вечора, ресторація гуділа, але не звичними голосами богеми, яка з’являлася пізно, а джерґотом купчиків та біржовиків, а гучний голос господаря, пана Едзя Тарлєрського, горував над усіма. Гєньо й справді щось базґрав на серветках.

— Гєню, сервус. Знову пишеш якогось вершика?

— А-а, Марку! Сервус. Сідай, бахуре. Власне, думаю, з ким би то кропнути, бо, як бачиш, наші ще не припхалися. Аж ту Бозя мені тебе послав.

— Йо, бо я шукав тебе.

Я сів за