Батурин - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Не кракайте, Іване Дмитрійовичу!

— Не кракаю, а знаю. Кого ще не запаморочило дорешти, спасається з життям.

— Втікає? З потопаючого корабля утікають щурі. Хто такий утік?

— Не один, між іншими гетьманський канцелярист, товариш Чуйкевича по службі, Андрій Кандиба.

— Брешеш! — крикнула, збентежена такою злощасною вісткою, Мотря. — Брешеш, щоб заманити мене, чорте.

— Богом клянусь.

— Не вірю. Пусти мене. Пусти!

— Не пущу! Не пручайсь. Попалась.

— Як в Бога віруєш, пусти! — кричала і просила Мотря, маючи тепер одно на гадці — летіти до Чечеля, докласти йому про втечу Кандиби, про небезпеку, яка з боку втікачів городові грозить.

Але Ніс, хоч ранила його штилєтом у руку, тримав її у своїх обіймах, силуючись підняти її і понести з собою, з города, потайником, забутим усіми, геть. Мотря пручалася, кричала, затулив їй буркою уста, обкрутив голову, переміг. В цей мент щось ухопило його ззаду, за шию, перегнуло і він повалився на землю.

Заки Мотря схопилася, заки здерла з голови бурку, котрою її обкручено сильно, аж болючо, нерівна боротьба скінчилася.

Не землі лежав умираючий паж, Івана Носа не було.

— Рятунку, люди, рятунку! — кричала, посилаючи кулі за тою чорною тінею, що втікала попід мури в напрямі забутого всіми батуринського потайника.

Надбігли люди й помогли Мотрі перенести умираючого пажа до її двора.

Прикликали хірурга, рятунку не було.

ЧЕРЕЗ ДЕСНУ

Пором причалив до правого берега Десни. Не до самого, бо між рікою і високуватим берегом росли шуварі й густі верболози. З порому на берег кинено місток, по котрім пройшов гетьман і його товариство. Пором відчалив, щоб перевезти решту возів, котрі все ще наспівали. Деякі спізнилися із-за лихої болотистої дороги та всіляких непредвиджених пригод.

Гетьманський приватний обоз був чималий. Він представляв велику вартість, і гетьман турбувався, щоб він не попав у руки московської погоні. Дивився позад себе на широку смугу Десни, на прибережні верболози, між котрими вона ніби соромливо скривається, так що її здалеку й зовсім не видно, і на той рівний, злегка тільки схвильований краєвид, що простягається аж до Сейму. Весь він вповитий тепер осінньою імлою, у котрій прямо потопає, ніби в молочному морі. А за Сеймом, ген далеко, його Батурин.

Що там тепер?

І гетьманське серце сповнилося жалем і турботою про долю цього города. Чи видержить він московську облогу і як подавати батуринцям знаки, що про них не забули?

Заспокоївся, попавши в гадках на Дехтярівку. Там стоїть церква на горбку, висока і з високою дзвіницею. Можна

буде давати світляні сигнали.

Заспокоївшися, глянув перед себе. І тут імла, крізь котру насилу пробиваються сонячні проміння.

Невеселою дниною вітає гетьмана цей край. Зимним вітром дмухає на нього, пригадує, що незабаром прийде зима, може, й остра, сувора.

Як поставиться до його задумів отсей шматок української землі? Чи спочуватиме йому, чи привітає вороже? За Україною заявить себе чи за Москвою, за Мазепою чи за Петром? Правий берег Десни не те, що лівий. Він ще в XV століттю підпав під владу москалів і в козацькому життю, у всяких визвольних рухах не брав такої живої участі, як лівий.

Дивно, як ріка, не так-то дуже й велика та широка, ділить те саме населення.

Тому-то гетьман, як зразу не хотів, щоб шведи приходили на Україну перше, ніж приборкають Москву, так пізніше, довідавшися, що король Карло прямує не на Москву, а мабуть, на Київ, наглив його, щоб скорше переходив Десну, більше довіряючи її лівому, ніж правому берегові. Але Карло не послухав, отаборився в Горках, і тепер гетьманові довелось самому переходити річку, лишаючи Батурин і кілька тисяч війська за собою.

Не знаючи Кардових планів, гетьман не міг робити своїх, заряджував те, що, на його гадку, диктувала конечність.

Думаючи, дивився на переправу козаків. Деякі, незважаючи на холод, кидалися з кіньми в воду й перепливали ріку старим, найпростішим козацьким способом. Менше сміливих закликали товариші на той бік.

Чайковим мостом проходили перші відділи пішого війська. Бадьоро ступали назустріч невідомому й новому. Лунала пісня: "Як перейду за Десну, не верну аж на весну", — а відгомін доповідав: "за Десну, на весну..."

Біля входу на міст видно було сутоловату стать Ломиковського. Сидів на коні, пильнуючи, щоб забагато чвірок не входило на міст, бо він не кріпкий, чайки не смолені свіжо, може, котра й не видержить тягару.

Міст хитався, і незвичному до таких переходів глядачеві могло здаватися, що він ось-ось і потоне разом з людьми.

— Скорше! Скорше! Поспішай! — гукав генеральний обозний, маючи на ввазі, що не так-то легко перейти чотирьом тисячам людей з кіньми й возами.

Як перейду за Десну, Не верну аж на весну, — ніби безжурно й безтурботно співали козаки.

"За Десну, на весну", — хриплим голосом відповідало в осінній імлі сховане ехо. Ніби глузувало собі з того співу — насміхалося.

Між тим перевезли гетьманську карету, запряжену шестернею сивих, арабських коней, і гетьман сів у вигідні подушки, приглядаючись переправі війська.

Мало його, дуже мало! Замість сподіваних і обіцяних 20 тисяч він веде Карлові лиш четвертину.

Та чи певні й вони? Появляться царські універсали (Бог вість, якими шляхами вони мандрують), і не спинити їх. Хто вгадає, якими словами промовить цар до українського народу і до козацького війська? Певно, що Мазепу змалює гірше чорта, назове зрадником і запроданцем, відступником від предківської віри, від святої православної церкви, і, може, навіть у тій невеличкій, вибраній армії знайдеться ще не один такий, що повірить влесливим словам царя, полакомиться на обіцянку прощення і покине гетьмана.

Десна не спинить тих, що в душі не побудували кордону між Україною і Москвою.

Минали години. Козаки, піші й кінні, вже на правому боці. Установляються полками, відділами, збитими чотирикутниками в півколесо. Ще тільки обоз надтягає, чути, як погоничі гукають на коней. Одні вози вже наближаються до мосту, других ще й не видно, тільки гамір чути. Їдуть.

Гетьман каже собі подати коня. Підводять — сідає. Хоч зметружений і хорий, у сідлі тримає себе бадьоро, покозацьки.

З Орликом і Войнаровським в'їжджає в