Батурин - Богдан Сильвестрович Лепкий
Покоєві зносили найпотрібніші клунки, з возу знесено декілька важких, залізом сильно кутих скринь.
Гетьман стояв напереді порому, до котрого з берега сходили і зіскакували його вірники. Пором захитався.
— Вже всі? — спитав гетьман, оглядаючись на берег. Там стояв задуманий Орлик. — Може, ти гадаєш вертати? — спитав його гетьман.
Орлик стрепенувся, скочив і підбіг до гетьмана.
— Ще час. Останній мент. Рішайся.
— Я вже давно рішився, милосте ваша.
— Так їдьмо!
Поромщики перехрестилися і вхопили за линву. Пором ліниво й ледви помітно став сунутися по тихій воді.
Між ним з берегом лягала чимраз то ширша смуга.
— Уявляю собі, — сказав гетьман до Войнаровського, — що так по безбарвних струях мовчаливої Лети сунеться Хароновий човен.
ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА!
Вже під час богослуження в церкві помітна була тривога. Народ чекав, коли священик промовить слова "со миром ізойдім!". І в голосі священика почувалася якась непевна чутка.
Відвертаючись від престолу і благославляючи народ, він тривожно дивився у двері, ніби ждав, чи не появиться в них небажаний гість.
Хто стояв ближче дверей, не втерпів і виходив із церкви, не дожидаючи кінця.
Під церквою, на майданах і на вулицях збивалися люди в гурти й балакали.
Гетьман на досвітках з Батурина виїхав, забираючи з собою частину батуринської залоги. Чечеля командантом Батурина лишив.
Це заспокоювало людей, бо Чечель відомий був як досвідний і хоробрий вояка, як полковник, котрого слухали, боялися, але й любили козаки.
Батуринці привикли до того, що гетьман часто виїздив та виступав у похід, і останніми роками він гостем у своїй резиденції бував. Але якраз тепер, коли і москалі, і шведи були так недалеко і коли нікому невідомо було, що принесе завтра, всякому хотілося, щоб гетьман був тут.
Щолиш вчора пізнім вечером прибув, а нині вранці, дивись, уже його нема.
Розійшлась чутка, що гетьман не до царя, а до шведа поїхав. В перший мент зжахнувся Батурин. Але Чечель і другі старшини заспокоювали людей. Казали, що нікому невідомо, що гетьман рішиться зробити, але що зробить, то певно й добре буде, конечне. Довідалися батуринці, що видано приказ, щоб на Сеймі міст зірвати, коли б московське військо надходило, і тепер уже ніякого сумніву не було — гетьман пішов до шведів!
Всякий розумів, що воно значить. Але, на диво, батуринці скоро якось освоїлися з тією гадкою, гетьманська столиця стала по стороні гетьмана. Добре зробив. Краще зі шведом, як з царем. Відомо було, що цар гадає скасувати Гетьманщину, а тоді й Батурин утратив би права й привелеї столиці, а став би звичайним повітовим городком. Пощо триматися царя?
На вали, на замок!
І народ кинувся до роботи. Навіть жінки не дармували. Хоч неділя, копали, возили землю, двигали дерево й каміння. Скрипіли тачки, і по цілім городі роздавався луск топорів і сокир. Спішилися.
До города тягнули цілі валки з поблизьких сіл і хуторів з утікачами, а з млинів — з мукою. Забувалися звичайні турботи, забувалися ворожнечі поміж поодинокими родами, всі як один ставали до роботи, щоб скріпити город і зробити його спосібним до оборони.
Московська залога, що стояла в своїх казармах під замком, на батуринському подвір'ї, і творила ніби окремий город у городі, живучи своїм доволі відокремленим життям, бо батуринці нерадо допускали царських людей до своїх хат і родин, здивовано і недовірливо дивилася на працю міщан і козаків, не знаючи, до чого воно йде. Гадали, що проти шведів скріпляють батуринці свій замок, і дивувалися, чому і їм не кажуть помагати. Пояснювали собі тим, що їх командант Анненков виїхав, а його заступник не спішиться накладати на них роботу. Хай риються черкаси. Це не річ царських людей.
Ніч з неділі на понеділок минула на дальшій праці й на тривожному вижиданню. Не тільки на замкових вежах, але й кругом Батурина розставлено вартових, щоб, запалюючи бочівки зі смолою, дали знак, коли б наближався ворог. Але ворог не надходив.
Мотря весь день була на замку. Стрічалася з Чечелем, з Кенігзеном, з полтавським полковником Герциком і з генеральним осаулою Гамалієм, балакала то з регентом гетьманської канцелярії про те, де б краще заховати архів, то з городничим про лад і спокій у місті. Її поява додавала всякому охоти, її слова будили запал і відвагу. Донька безталанного Кочубея була відома всякому й люблена усіма. Її краса, її розум і серце єднали їй прихильність цілого міста. От і тепер казала вона відчинити свої багаті комори і щедрою рукою роздавала батуринській бідноті хліби. Як смерклося, відвідала маму.
Любов Федорівна не нагадувала колишньої Кочубеїхи. Сильно постарілася і зробилася мовчаливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне вбрання і не красила волосся, ані не підмальовувала собі рум'янців.
Мотря застала її в старому дворі Кочубеїв, як зі служанками краяла довгі пояси з тонкого льняного полотна і скубала шарплі, щоб було чим осмотрювати рани.
— І ви теж працюєте, мамо?
— Що люди, те й я... Що чувати в городі, Мотре?
Мотря розказала городські новини.
— Скучаєш за мужем? Не скучай. Така вже доля козачки. Не натішиться своїм чоловіком. Краще гине на війні, як дома. — І її руки почали ще жвавіше працювати.
— Як гадаєте, мамо? — почала Мотря. — Обложать москалі Батурин?
— Вони вже нас давно облягають, цілу Україну обложили. якої тобі ще облоги треба?
— А чого ви сподіваєтеся, мамо?
— Нічого доброго я вже не сподіваюся, дитино, але робити треба. Мають нас різати, як худобину, боронімся...
Змінилася Любов Федорівна.
Пізно ввечір вертала Мотря від мами. В переулку, під замковими мурами, хтось заступив їй дорогу. Хотів ухопити за руку, блиснула штилєтом, став.
Пізнала Івана Носа, старшину Прилуцького полку, котрий перед кількома роками підлабузнювався до неї, а на котрого вона й дивитись не хотіла.
— Чого вам треба? — спитала.
— Бачу, йде самотня жінка, провести хотів.
— Опікуни!.. Тривога, город облоги дожидає, а він на лови на жінок виходить. Останки сорому згубив!
— Мотре Василівна! Не такого слова я від вас сподівався. Гадав ратувати вас з того