Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

— Де моя дитина?

На неї всі подивилися співчутливо і нічого не сказали. Вона озиралася по хліву, який називався клубом, намага­ючись зрозуміти: що є насправді, а що не насправді.

— Вставай, Марго! Лікувальний чай запарився! — кликав веселий голос шефа.

Марго вилізла з мішка, відчуваючи запаморочення, і попленталася до відра з водою. Вона повторила подвиг шефа: відро крижаної води на голову, і трохи прочунявши, як сомнамбула, припо­взла до вогнища, яке шеф розклав на цеглинках за клубом. Холодний душ і чай шефа діяли магічно. Поволі тіло і дух поверталися до життя.

З клубу вийшов бадьорий Вася. Всі заздрісно на нього подивилися: йому, як гусці з води: виспиться — і як огірочок.

— Нє-е, — замість привітання сказав він. — Цієї трави пить не буду: цілий день доведеться сидіти в сортирі або в кущах.

— Мене слухай, — скомандував шеф. — Треба вивести всі вчорашні шлаки. Інакше інтоксикація.

Вася слухняно підсів до вогнища і з огидою сьорбнув чаю.

— Слухай, Васьок! Кого ти мені нага­дуєш? — замислився шеф.

О десятій усі ввійшли в норму. Шеф провів робочу нараду.

— Так, маршрут такий: сьогодні два села. Марго з Андибером на ферму. Бе­рете інтерв’ю в доярок. Як скінчите — по хатах, опитування старих людей. Я з Лесею — до інтелігенції і начальства: школа, сільрада, завклубом, правління колгоспу. Спиридоненко, ти по духов­ній лінії. Це тобі ближче. (Всі єхидно захихотіли). Піп, уся його сім’я, дяк, церковне братство чи сестринство, якщо воно є. З тобою Світлана. Вчися, Свєтко, може з тебе й люди будуть. Так, Вася... Вася на стрьомі. Розробляє графік з кожним окремо й у визначений час ро­бить розвозку. Так, перевірили всі дик­тофони. Запасні батарейки є? Пишемо все. Запам’ятайте, ми робимо не просто соціологічне обстеження, а соціопсихо­логічне. Унікальних респондентів фік­суємо окремо, йдемо до них після всього з відеокамерою. Зрозуміло? Роботи ба­гато. Зберіться. Сьогодні мала норма. Завтра більше, позавтра ще більше. І до упаду. Ясно?

— Ясно, — без ентузіазму сказали ко­респонденти.

— Які питання?

— Коли і де обід?

— Якщо голова колгоспу не зрозуміє моїх натяків, то о третій у клубі зі своїми харчами. Які ще питання?

— Де бланки анкет?

— У машині. Я вас благаю: зберіться, налаштуйтеся на народницький лад. Скиньте міську пиху. Ідіть до народу, як люди, а не як начальство. Будьте таки­ми, як вони. З кожним розмовляйте на рівних, наче прожили точнісінько таке ж життя. І так далі. Всі переглянули ін­струкцію Марго?

Усі мовчали.

— Я власноруч перевірятиму кожне опитування. Якщо будете поводитися як бундючні тупі науковці, — звільню.

Народ заусміхався.

— На цей раз звільню! — пообіцяв з погрозою шеф. — Ага, ми МТС пропус­тили. Марго, це тобі. Трактористи від твого бюсту втрачають розум...

— Ну скільки можна!

— На цей раз я з тобою посилаю на­дійного партнера.

Марго не мала сил опиратися. Хоч би швидше почати.

— Світлано, швидко обріж нігті. Я тобі казав в експедицію їхати в ситцевих платтях. Ти що, не чула?

— Ну шефе... — спробувала було опи­ратися та.

— Ніяких розмов. Марш переодяга­тися!

— Так, Спиридоненко. Ти даєш мало матеріалу. Працюй оперативно. І про­шу дуже, не розпитуй генеалогію кож­ного попа. У нас немає на це ні часу, ні плівки...

— Але, шефе...

— Ніяких заперечень. Ну, що ще? Вася, ти — на підхваті. Мобільний зв’язок. Бутерброд, вода, чай, кава, сто грам для трактористів...

— Єс оф кос, шефе! — дав під кози­рьок той.

— Молодець, Васьок! Ну що, вперід?

Із цієї цілком стандартної, як для шефа, наради і почався опитувальний марафон. Уже на першому тижні всі члени експедиції забули про домаш­ні проблеми, про домашні образи, про власні болячки, позбулися статевого й алкогольного потягу, словом, працюва­ли, як машини, — від зорі до зорі. Їхня експедиція рухалася з півночі на пів­день колишньої Гетьманщини, прочісу­ючи різні села.

Полтавщина чарувала своєю нестан­дартністю. Вона є зразковою опозицією до європейських стандартів. Замість максимального перетворення ланд­шафту — максимальне пристосування до ландшафту. На противагу європей­ському раціональному використанню кожного сантиметра вимордуваної ци­вілізацією землі — полтавське «землі — хоч вдавися, води — хоч втопися, лісу — хоч повісся». Замість активної метушні філософський підхід до життя. На про­тивагу «відкритому суспільству», що живе відкрито, у відкритих поселеннях, де кожен двір і садиба, як на долоні, — «закрите суспільство», люди, що живуть у захованих по ярах і хуторах хатках. Народ тут, випещений красою природи і родючістю землі, нікуди не поспішає, не вигадує додаткових клопотів, щоб ви­чавити з цієї землі більше. Навіщо силу­вати себе і землю? Земля — це матінка. Її треба любити і не ображати.

У цій місцевості опитування іде своїм чином. Якщо люди «при дорозі» хапають усе на льоту і розуміють вас із півслова, то тут треба довго і нудно і в деталях пояснювати що і як. Якщо люди «при дорозі» цінують свій і ваш час, то тут люди не шкодують ні свій, ні ваш час. «Заїжджати» треба до кожного здаля, вникати в подробиці його побуту, жит­тя, на відміну від людей «при дорозі», які вимагають, щоб усе було швидко і по суті. Саме тому тут робити опитування нашвидкуруч неможливо. А часу ж об­маль. Викручуйся як хочеш.

Ось і викручувалися. Основні опиту­вання робили вручну, а частину анкет лишали на корпунктах, де їх поширю­вали, збирали й обробляли.

Матеріали колишніх козацьких по­селень відрізнялися від «кріпацької» зони тим, що народ не хотів пана, хотів сам бути паном, а оскільки для цього не було ніяких можливостей, то вони сиді­ли собі й чекали, коли ж стануть пана­ми. Але не дай Бог, якщо хтось із їхніх ставав паном. Таке не прощається. Зате й бідних ох як не любили! Та й справ­ді: бути бідним на Полтавщині — гріх. Це вже треба бути таким ледацюгою... Адже тут посади дитя — виросте.

Через місяць усі вже потомилися не на жарт. Матеріалів було багато, і їх передавали в Київ для розшифруван­ня, обробки і внесення в комп’ютер. Од­нак для професіоналів картина й без того вимальовувалася. Вони за місяць набили руку і були справжніми май­страми поля. Народ