Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Довжина кашалотового кістяка на острові Транкве становила сімдесят два фути; отже, за життя, повністю одягнений у всі свої покриви, той кашалот мусив бути дев’яносто футів завдовжки, бо супроти живого кита кістяк його на одну п’яту частину коротший. З цих сімдесяти двох футів відкиньте близько двадцяти футів черепа й щелепи, і на самий хребет лишиться півсотні футів. І до цього хребта трохи менш як на одній третині його довжини приєднано гігантську клітку з ребер, яка колись містила в собі життєво важливі органи кашалота.
Мені це велетенське ребристе огруддя разом із довгим рівним хребтом, що прямою лінією тягся ще далеко назад, дуже яскраво нагадало щойно закладений на верфі корпус великого корабля, коли до кіля прикріплено ще тільки два десятки шпангоутів, а решта того кіля лежить як звичайна гола колода.
Ребер було десять пар. Перше, як рахувати від голови, мало довжину близько шести футів; друге, третє й четверте були все довші й довші, а кульмінація наставала в п’ятому ребрі, одному з двох середніх, — воно було завдовжки вісім футів з лишком. Далі ребра знов поступово меншали, і останнє, десяте, мало всього п’ять футів і кілька дюймів. Товщина їхня була загалом пропорційна довжині. Середні ребра вигинались найкрутіше. На декотрих із Арсакідських островів ці ребра вживають як опори, по яких настилають кладки через неширокі потічки.
Коли я оглядав ті ребра, мене знову здивувало те, що кістяк кита зовсім не визначає його зовнішньої форми; про це я вже не раз згадував у цій книжці. Найбільше з ребер того кістяка, що на острові Транкве, одне з середніх, було розміщене там, де туша живого кита має найбільшу висоту. А найбільша висота того кашалота за життя мусила становити принаймні шістнадцять футів; тим часом довжина відповідного ребра не набагато перевищувала вісім. Отже, те ребро давало заледве половину справжнього уявлення про обвід тулуба живого кита. Крім того, там, де я тепер бачив тільки голий хребет, колись лежали цілі тонни жиру, м’язів, крові й нутрощів. Замість широких бічних плавців видно було лише кілька розсипаних кісточок, а масивних, величних лопатей хвоста, в яких кісток нема, не було й сліду!
«Якою ж самовпевненою й нерозумною, — подумав я, — була б спроба якогось тюхтія, що весь вік просидів дома, уявити собі справжній вигляд цього чудо-кита, вдивляючись тільки в його мертвий, оголений кістяк, розпростертий у тому мирному гаю…» Ні! Тільки серед найгрізніших небезпек, тільки у вирі, збитому страхітливими лопатями його хвоста, тільки на безкраїх просторах глибокого моря можна пізнати живу правду про цілого кита в плоті й крові.
Та вернімося до хребта. Найкраще ми змогли б роздивитись його, якби за один кінець підняли його краном угору. Це нелегка робота. Але, виконавши її, ми бачимо, що хребет кита дуже подібний до Александрійської колони Помпея.
Окремих, не зрощених між собою хребців у тому хребті трохи більше як сорок. Загалом вони лежать подібно до великих блоків з бічними виступами в готичному шпилі, складеному з суцільних шарів масивного мурування. Найбільший той, що посередині, — завширшки трохи менше трьох футів, а заввишки — понад чотири. Найменший, у самому кінці хвоста, — завширшки всього два дюйми і трохи схожий на білу більярдну кулю. Мені казали, ніби далі були ще менші, але їх десь погубили малі шибеники-канібаленята, дітлахи одного жерця, що покрали ті хребці й гралися ними в крем’яхи. Таким чином, ми бачимо, що хребет, навіть найбільшого з живих створінь кінець кінцем сходить нінащо — на просту дитячу іграшку.
104
ВИКОПНИЙ КИТ
Вже своїми величезними розмірами кит являє собою тему, яку дуже легко розвивати, розширювати, роздимати без кінця. Увігнати його в стислі рамки ви б не змогли, якби й захотіли. Власне, він має право на те, щоб про нього видавали тільки розкішні фоліанти. Не кажучи вже про те, що від дихала до хвоста він тягнеться на цілі гони, і про всі оті численні ярди обводу його поперека, досить згадати про грандіозні лабіринти його нутрощів, що лежать усередині його, ніби позмотувані грубезні троси та перліні на глибокій нижній палубі лінійного корабля.
Оскільки вже я взявся дати раду цьому левіафанові, то мені годиться продемонструвати щодо нього цілковиту, вичерпну обізнаність, не пропустити жодної, бодай найменшої, клітинки в його крові, розмотати всі його кишки до останньої звивини. Оскільки я вже описав майже всю його анатомічну будову і більшість особливостей того середовища, де він живе, мені лишилося тільки звеличити його з археологічного погляду, як скам’янілість у допотопних геологічних верствах. Прикладені до будь-якого іншого створіння — скажімо, до мурашки чи блохи — такі гучні вирази, напевне, здались би невиправдано пишномовними. Та коли йдеться про левіафана, цього не можна сказати. Поставивши перед собою таку мету, я прямую до неї, згинаючись під тягарем найваговитіших слів у словнику. І слід відзначити тут, що завжди, коли мені, бувало, треба звернутись у процесі цієї роботи до словника, я неодмінно користувався великим, ін-кварто, виданням Джонсона, що його спеціально для цього придбав. Адже й незвичайна огрядність цього знаменитого лексикографа ніби уповноважувала його до складання словника, придатного для автора, що пише про китів, як оце я.
Часто можна почути про письменників, які, розвиваючи тему, на вигляд, може, досить звичайну, розвиваються й зростають самі. Що ж тоді казати про мене, коли я пишу про самого Левіафана? Моє письмо мимоволі розростається у великі афішні літери. Дайте мені перо кондора замість гусячого! Дайте мені кратер Везувію замість чорнильниці! Друзі, підтримуйте мене попід руки! Бо вже саме виливання на папір думок про цього Левіафана знесилює мене, вганяє у млість всеосяжним розмахом тих думок, який ніби прагне охопити все коло наук, і всі покоління китів, і людей, і мастодонтів, минулі, сучасні й майбутні, і всі обертові панорами земних імперій, і взагалі цілий всесвіт з його передмістями включно. От які
