Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
107
ТЕСЛЯ
Сядьте, немов султан на троні, серед місяців Сатурна й погляньте згори на окрему, відособлену, узагальнену людину. Вона здасться вам дивом, приголомшить вас своєю величчю й своєю недолею. Та коли ви поглянете з тої ж висоти на весь рід людський у його сукупності, найчастіше люди здадуться вам юрбою зайвих дублікатів — як сучасників, так і минулих поколінь. Одначе теслю на «Пекводі», хоча він і був вельми скромною постаттю і зовсім не являв нам зразка для високого узагальненого образу людини, аж ніяк не можна було назвати дублікатом; і тому зараз ми виведемо його на сцену власного персоною.
Як усі корабельні теслі, що ходять у плавання, а особливо ті, котрі плавають на китобійних суднах, він був — нехай тільки поверхово, чисто практично — обізнаний із багатьма ремеслами, близькими до його фаху: адже теслярство є первісним, широко розгалуженим стовбуром усіх тих численних ремесел, котрі тою чи іншою мірою вживають як матеріал дерево. Саме такий був і тесля на «Пекводі», але він, крім того, був надзвичайно вправний у майструванні чи лагодженні тисяч усіляких безіменних дрібниць, які раз по раз бувають украй потрібні на великому судні, що вирушило в три- або чотирирічне плавання по далеких і диких морях. Не кажучи вже про його майстерність у виконанні звичайних своїх обов’язків — латати пробоїни у вельботах, замінювати ушкоджений рангоут, підстругувати грубо обтесані весла, уставляти в палубу віконця, забивати нові гвіздки в обшивку бортів і взагалі робити всілякі речі, безпосередньо пов’язані з його фахом, — він був іще надзвичайно вмілий у всіляких начебто зовсім далеких від того фаху роботах — як корисних, так і вигаданих просто для забавки.
Єдиною великою сценою, на якій він розігрував усі свої численні ролі, такі розмаїті, був його верстак: довгий, грубо збитий, масивний стіл із кількома лещатами різних розмірів — як залізними, так і дерев’яними. Окрім тих днів, коли до корабля бували пришвартовані кити, цей верстак завжди стояв упоперек палуби, надійно принайтовлений до задньої стінки салотопні.
Коли якийсь нагель виявиться занадто товстим і не лізе легко в свою дірку, тесля затисне його в котрихсь із завжди готових до вжитку лещат і вмить обпиляє терпугом. Приб’ється на палубу якась заблукана суходільна пташка з барвистим пір’ячком, і її спіймають, — тесля з гладенько обструганих прутків китового вуса та поперечок з кашалотової кістки майструє для неї клітку в подобі східної пагоди. Хтось із веслярів звихне зап’ясток — тесля зготує примочку, що втамовує біль. Заманеться Стабові, щоб у його вельботі на лопаті кожного весла світилась яскраво-червона зірка, — тесля затисне кожне весло в найбільші дерев’яні лещата й акуратно вималює те сузір’я. Котромусь матросові забагнеться носити сережки з акулячої кістки — тесля проколе йому вуха. У іншого заболять зуби — тесля видобуде щипці й плесне долонею по верстаку — сідай, мовляв; та бідолаха безтямно пручається, хоч операція ще не закінчена, — тоді тесля, крутячи ручку, розводить дерев’яні лещата й показує матросові, щоб той уклав свою щелепу до них, коли хоче, щоб йому вирвали зуба.
Отже, той тесля був готовий до всього, але й до всього байдужий, і ні до чого він не мав пошани. Зуби для нього були шматочками кістки, голови — стеньговими блоками; самих матросів він часто вважав за кабестани. Здавалось би, що вся ота багатогранна майстерність, ота здатність вправно і швидко виконувати такі розмаїті роботи потребує надзвичайно живого розуму. Але насправді так не було. Бо в цьому чоловікові найдужче впадала в очі якась безособова апатія, чи то флегма; саме безособова, кажу я, бо вона так зливалася з безмежжям усіх довколишніх речей, що здавалась тільки невід’ємною частиною універсальної флегми, розлитої в цілому видимому світі; адже хоча в тому світі панує безнастанний рух у незліченних формах, однаково він зберігає вічний спокій і ігнорує вас, хай би навіть ви копали рови для підвалин соборів. Щоправда, крізь цю майже моторошну апатію, сполучену, здавалось, із цілковитою безсердечністю у ставленні до всього на світі, інколи проривались нотки якогось старого, калікуватого, допотопного, астматичного гумору, не позбавленого часом і блискіток ветхої дотепності, — такої, як та, що допомагала збавляти час у години нічних вахт на сивобородому баку Ноєвого ковчега. Може, річ у тому, що цей тесля все життя прожив у мандрах і, перекочуючись із місця на місце, не тільки не обріс мохом, як той камінь із прислів’я, а, навпаки, позбувся й тих дрібних зовнішніх наростів, які могли налипнути на нього первісно? Він був голою абстракцією, неподільною цілістю, безкомпромісною, як новонароджене немовля, і жив без ніякої обміркованої, свідомої позиції щодо цього або майбутнього світу. Хотілося навіть сказати, що ця його дивна цілісність таїла в собі якусь розумову тупість, бо у своїх численних ремеслах він наче послуговувався не розумом, чи інстинктом, чи просто засвоєними від інших способами, чи сумішшю всіх цих складників у рівних або нерівних частинах; ні, то був ніби якийсь сліпий і глухий, самочинний, механічний процес. Він працював самими руками; якщо він і мав коли розум, той розум, напевне, давно перетік із голови у м’язи пальців. Він нагадував один із тих не наділених розумом, а проте надзвичайно корисних шеффілдських виробів — multum in parvo[155], — що мають вигляд звичайного складаного ножика, тільки товстуватого, але, крім ножових лез різного розміру, містять у собі ще й викрутки, штопори, щипчики, шила, пера для писання, лінійки, пилочки для нігтів, свердельця тощо. Отож, коли його начальники хотіли скористатися теслею як викруткою, їм досить було розкрити відповідну його частину — і шуруп уже на місці; а візьмеш його за ноги — і маєш готові щипчики.
І все ж таки, як ми згадували попереду, цей універсальний інструмент, цей складаний ножик-тесля кінець кінцем не був просто машиною чи автоматом. Коли в нього й не було душі, то її місце займала якась таємнича матерія, що виконувала її функції, хоча й трохи незвичайним способом. Що то було таке — чи ртутні випари, чи кілька крапель амоніаку, — я не можу сказати. Але
