Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

То було дивовижне видовище. Ліс був зелений, як мох на скелях Крижаної ущелини в нашому Вермонті; дерева стояли високі й горді, сповнені буйних життєвих соків, а невтомно родюча земля під ними була схожа на кросна[152] з пишним килимом, у якому плеткі пагони ліан були основою й пітканням, а живі квіти — візерунками. Всі дерева з обтяженим плодами гіллям, усі кущі, й папороть, і трави, і повітря, що бриніло віщими звуками, — все перебувало в безупинному русі. О працьовитий ткачу! Невидимий ткачу! Зупинись! На одне слово! Куди тече твоя тканина? Який палац вона покриє? Навіщо всі ці ненастанні труди? Скажи, ткачу! Затримай твою руку! Одним-єдиним словом, озвися! Ні… Човник бігає туди й сюди… Спливають із кросен візерунки — і килим суцільним потоком рине далі й далі. Бог-ткач усе тче й тче — і за тим тканням він оглух, не чує голосів смертних, та й ми, що дивимось на кросна, глухнемо від їхнього шуму і, тільки втікаючи геть від них, почуємо тисячі голосів, що з них промовляють. І саме так завжди буває й на всіх справжніх фабриках. Вимовлених слів не чути за гудінням веретен; але ті самі слова виразно чутні надворі, куди вони прориваються крізь розчинені вікна. Таким чином розкрилося чимало різних шахрайств. Тож стережися, смертний! Бо так само крізь гуркіт великих всесвітніх кросен хтось може підслухати здалеку і твої найпотаємніші думки.

І ось серед цих зелених, невтомних і невпинних, як саме життя, кросен арсакідського лісу ліниво спочивав велетенський білий обожнюваний кістяк — гігантський нероба! І все ж серед вічного шелесту зеленої основи й піткання, що спліталися круг нього, той нероба-велетень сам здавався вправним ткачем; він і сам був весь обснований пагонами і з кожним місяцем прибирався в буйнішу, свіжішу зелень, хоча й лишався кістяком. Життя обплітало Смерть! Смерть ставала опорою для пагонів Життя; похмурий бог одружився з юною богинею Життя й плодив з нею кучеряві дива.

Так ось, коли я з царком Транкво провідав цього дивовижного кита й побачив череп-вівтар та штучний дим, що струменів над отвором, із якого колись вирвався справжній струмінь-фонтан, то висловив свій подив, що царьок вважає храм предметом колекціонування. Він тільки засміявся. Та ще дужче мене здивувало, коли жерці почали запевняти, що той димовий струмінь — справжній фонтан кита. Я пройшовся вздовж того кістяка туди й сюди, відгорнув зелені ліани, пропхався між ребрами й довго блукав з клубком арсакідської шворки по всіх численних звивистих, тінистих колонадах та галереях його. Але незабаром шворка скінчилась, і, йдучи вздовж неї назад, я вийшов надвір тим самим отвором, яким і ввійшов. Усередині кістяка я не побачив нічого живого — самі лиш кістки.

Вирізавши собі з зеленого прута мірку, я ще раз пробрався всередину кістяка. Крізь свою бійницю в черепі жерці помітили, як я виміряю висоту останнього ребра.

— Що це? — закричали вони. — Ти посмів міряти нашого бога? Це можна робити тільки нам!

— Гаразд, жерці. Тоді скажіть мені, який він завдовжки.

По цих моїх словах між ними вибухнула запекла суперечка про фути й дюйми; вони лупцювали один одного мірками по довбешках, аж луна лящала в китовому черепі, а я, скориставшися з того, хутенько докінчив свої власні виміри.

Результати їхні я й збираюся викласти зараз перед вами. Та насамперед треба зауважити, що в цьому ділі я не можу наводити перші-ліпші цифри, які мені заманеться вигадати. Адже існують авторитетні знавці кістяків, і ви можете перевірити мою сумлінність, звернувшися до них. Кажуть, що в айглійському місті Гуллі, одному з головних китоловних портів тієї країни, є Левіафаністичний музей, де зберігається кілька чудових зразків фінвала та інших китів. Чув я також, що в музеї міста Манчестера в штаті Нью-Гемпшір є експонат, який власники називають «єдиним досконалим зразком гренландського, чи справжнього кита в Сполучених Штатах». А крім того, в маєтку Бертон-Констебл, що в англійському графстві Йоркшір, його власник сер Кліффорд Констебл має кістяк кашалота — щоправда, не дуже великого, в усякому разі, не такого велетня, як той, що належить моєму приятелеві царкові Транкво.

В обох випадках прибиті до берега кити, яким належали ці два скелети, дісталися їхнім теперішнім власникам на тих самих підставах. Царьок Транкво взяв кита собі, бо хотів його мати; а сер Кліффорд — бо йому належали маєтності в тих краях. Кит сера Кліффорда весь складений на завісах, і ви можете відчиняти й зачиняти всі оточені кістками порожнини його тіла, наче шухляди величезної шафи, можете розкладати його ребра, мов гігантське віяло, і хоч би й цілий день гойдатись на його нижній щелепі. На деяких лядах та віконницях його мають установити замки, і в майбутньому відвідувачів буде супроводити слуга з в’язкою ключів при боці. Сер Кліффорд має намір брати два пенси плати за погляд у «галерею шепоту» — канал спинного хребта, три пенси за те, щоб почути луну з порожнини мозочка й шість пенсів за огляд незрівнянного краєвиду, який відкривається з маківки кашалотового черепа.

Розміри кістяка, які я зараз наведу, точно переписані з мого правого передпліччя, де мені їх витатуювали, бо в моїх тодішніх мандрах по диких краях я не мав іншого способу зберегти такі цінні статистичні дані. Та оскільки місця було мало, бо я хотів зберегти деякі частини свого тіла чистими, щоб записати на них вірша, якого саме складав, — принаймні ті частини, які ще не були татуйованими, — то я округлював результати вимірів до цілих футів, не дбаючи про дюйми, тим більше, що кита й справді недоречно міряти дюймами.

103

ВИМІРИ КИТОВОГО СКЕЛЕТА

Насамперед я хочу подати вам прості і ясні відомості щодо живої ваги того левіафана, якого незабаром продемонструю. Такі відомості можуть виявитись тут корисними.

Згідно з ретельним підрахунком, який я виконав, спираючись почасти на дані капітана Скорсбі, що оцінює вагу найбільшого, шістдесятифутового гренландського кита в сімдесят тонн, — згідно з цим моїм ретельним підрахунком, кашалот найбільших розмірів, від вісімдесяти п’яти до дев’яноста футів завдовжки і трохи менше сорока футів обводом у найтовщому місці, має важити щонайменше дев’яносто тонн; отже, як рахувати тринадцять чоловік на тонну, він значно важчий за всю людність містечка з тисячею стома жителями.

Тож подумайте самі, скільки розумових сил треба припрягти до цього левіафана, наче волів у ярмо, щоб хоч зрушити його з місця в уяві жителя суходолу?

Я вже змальовував перед вами