Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
1778 року розкішний корабель, «Амелія», споряджений спеціально для цієї мети виключно коштом заповзятливих Ендербі, відважно обігнув мис Горн і перший серед усіх націй спустив вельботи на води південної частини великого Тихого океану. Плавання пройшло дуже вдало й успішно, і коли «Амелія» повернулася додому з повним трюмом дорогоцінного спермацету, за її прикладом зразу пішли й інші судна — як англійські, так і американські, і таким чином були відкриті незміряні угіддя промислу кашалотів у Тихому океані. Але, не задовольнившися цим похвальним ділом, невгамовна фірма розпочала нові заходи: Семюел і всі його сини — а скільки їх було, про те відає тільки їхня мати — переконали британський уряд (і, гадаю, дали на це частину коштів) послати військовий шлюп «Гучний» у дослідницьку експедицію — вивчати можливості для китоловства в Південних морях. Під командою капітана військового флоту «Гучний» справді здобув у тому плаванні гучну славу і дав якусь користь; чи велику — точно невідомо. Та це ще не все. 1819 року та сама фірма вирядила на спробу свій власний корабель у плавання до далеких берегів Японії. Цей корабель, що мав назву «Сирена», справді відбув дуже успішний розвідницький рейс, і завдяки йому стали відомі великі японські промислові угіддя. «Сиреною» в цьому славнозвісному плаванні командував капітан-нентакітець, на прізвище Гробб.
Отже, родина Ендербі заслужила щонайбільшої шани; ця фірма, гадаю, існує й досі, хоча засновник її, Семюел, напевне, давно вже віддав кінці, вирушаючи в плавання по великих Південних морях того світу.
І корабель, названий на його честь, теж заслуговував усілякої шани, бо то було майстерно збудоване і швидке під вітрилами судно. Я одного разу побував на ньому в гостях опівночі, недалеко від патагонського узбережжя, і мене пригостили в кубрику дуже добрим пивним пуншем. Славний «гем» вийшов тоді в нас, і команда там — самі козирні хлопці. Дай їм боже короткого життя й веселої смерті. Той славний «гем», у якому я тоді брав участь, — це було через довгий, дуже довгий час після того, як старий Ахав торкався його палуби своєю кістяною п’ятою, — нагадує мені про шляхетну, надійну, чисто англосаксонську гостинність команди «Семюела Ендербі», і коли я її забуду, хай про мене забуде мій священик, а згадають чорти в пеклі. Пунш? Я сказав, що ми пили пивний пунш? Авжеж, пили, і пили зі швидкістю десять галонів на годину, тож коли налетів шквал (бо патагонські узбережжя — то шквалисті місця) і всіх матросів — як своїх, так і гостей — викликано брати рифи на марселях, ми на той час уже самі так набралися, що мусили підтягувати один одного нагору булінями, а нагорі, змотуючи вітрила, ненароком повмотували в них поли своїх бушлатів і зависли там, теж міцно зарифлені, серед ревучого шквалу, як промовиста осторога всім морякам-мочимордам. На щастя, щогли не полетіли за борт, і ми помаленьку позлазили додолу, вже такі тверезі, що довелося знов узятись до пуншу, хоч рясні солоні бризки, що влітали в люк кубрика, надміру розвели й підсолили той пунш, як на мій смак.
І м’ясо там було чудове — твердувате, зате тривне. Одні казали, що те м’ясо — з бугая, інші — що з верблюда; не знаю, як воно було насправді. Були в них і галушки — невеликі, але тугі — такі круглі-круглі балабушки, незнищенні галушки. Мені здавалося, що я, проковтнувши кілька штук, відчуваю їх у животі, як вони перекочуються там з місця на місце, а коли нахилюсь задалеко вперед, то вони викотяться з мене, як більярдні кулі. Хліб… але тут уже нічого не вдієш. Крім того, це в них був засіб проти цинги. Одне слово, в їхньому хлібі містилася єдина сира їжа, що вони споживали. Але кубрик там освітлювали не дуже ясно, і можна було відійти в темніший куток та й з’їсти його там. Та загалом як узяти корабель у цілості, від бушприта до штурвала, й урахувати місткість казанів у камбузі, зокрема живого казана — кухаревого черева, — то весь «Семюел Ендербі» з матросами й командним складом був, кажу, прекрасним кораблем; їжа ситна і не видавцем, пунш смачний і міцний, а вся команда — хлопці-козирі від голови до п’ят.
Може, ви подумаєте: чого це раптом «Семюел Ендербі», та й інші англійські китолови, про які мені доводилось чути, — правда, не всі, — такі щедрі та гостинні, чого це вони так охоче діляться м’ясом, і хлібом, і пуншем, і сміхом? Я вам поясню. Завжди добрий настрій та бадьорість отих англійських китобоїв — це тема для історичного дослідження. А я ніколи не лінувався провадити такі дослідження в царині китоловства, якщо це здавалося мені потрібним.
Попередниками англійців у китобійному промислі були голландці, зеландці й датчани; від них англійці запозичили багато термінів, і досі вживаних китобоями, і навіть більше: засвоїли давню щедру звичку багато їсти й пити. Загалом кажучи, на англійському торговельному судні команда живе надголодь; але на англійському китолові так не буває, А тому бадьорий настрій на всіх англійських китобійних суднах — це для Англії явище не нормальне й природне, а випадкове й незвичайне; отже, він мусить мати якісь особливі причини, і на них ми вже вказали, а докладніше з’ясуємо їх далі.
У своїх дослідженнях з левіафанської історії я наткнувся якось на одну старовинну голландську книжку, мускусний китовий запах якої свідчив, що вона побувала в руках китобоїв. Називалась вона «Купман»; це слово звучить подібно до нашого слова «купер», тобто «бондар», — і я вирішив, що це неоціненні спогади якогось амстердамського бондаря з китобійного судна, бо на кожному такому судні мусить бути бондар. Цю мою думку підкріплювало й те, що її автором був якийсь Фіц Свакгаммер, а «гаммер» — це ж молоток чи бондарська довбешка. Але мій приятель доктор Прілізан, чоловік вельми вчений, професор нижньоголландської та верхньонімецької мов у коледжі Санта-Клаус-Сент-Потт, якому я доручив перекласти книжку, подарувавши йому за труди коробку спермацетових свічок, — цей доктор Прілізан запевнив мене, що «купман» означає не «бондар», а «купець». Одне слово, ця старовинна й мудра голландська книжка оповідала про торгівлю в Нідерландах і, поміж інших матеріалів, містила дуже цікаві відомості про їхній китобійний промисел. У відповідному розділі книжки, під заголовком «Смеер», тобто «Жир», я знайшов довгий докладний реєстр усіляких припасів для ста вісімдесяти голландських китобійних кораблів.
