Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
Вона служила в нас більше року і часто мені казала: «Фрав доктор, як ви поїдете додому (ми тоді все ще вірили, що за який рік будемо вдома), то і я поїду з вами і буду вам далі служити».
Щоранку вона точно, мов годинник, приходила о пів на восьму й відчиняла парадні двері ключем, що їй дала Гоманша. Ключ був старий, зле пасував до замка, і кожний раз фрав Кравзе мучилася з ним кілька хвилин, поки їй вдавалося відчинити двері. Тоді вона бурмотіла під носом всякі вибрані польські лайки на адресу Гоманші.
Далі вона йшла досить довгим коридором, вішала на вішак свою зелену безрукаву пелерину і заходила прямо до кухні, брала відро, наливала в нього з крану води й починала мити підлоги.
Для мене ці звуки були сигналом, що пора вставати, будити сина й виряджати його до школи.
Фрав Кравзе мала яких шістдесят років і хворе серце. Часто воно їй дошкуляло і, коли вона мала серцеві приступи, то часами два-три дні не приходила прибирати. Це страшно злило Гоманшу.
– Ось бачите, фрав доктор, – казала вона мені, – як не можна покладатися на тих поляків. Повний брак відповідальности!
Коли фрав Кравзе хворіла, вона присилала свою приятельку, таку саму стареньку бабусю, з якою разом мешкала.
Одної суботи увечорі ми чекали на гостей. Уже за два дні до їх приходу Гоманша, що мусіла знати про все, що у нас творилося, бурчала і гнівалася.
– Гості, гості! Хто в такі часи кличе до себе гостей! Вони тільки затопчуть килими, пoвисиджують крісла, накурять, насмітять. А скільки це все буде коштувати! Ах дізе авслендер! Шпарен треба, шпарен! (Ах, ті чужинці! Треба ощаджувати!)
І вона, підіймаючи очі догори, вкрай невдоволена, потрясала головою.
Фрав Кравзе обіцяла, що того дня залишиться у нас, аж доки гості розійдуться, поможе зробити порядок і помити посуд. У п’ятницю вона скаржилася, що почуває себе недобре, що в неї дерев’яніють ноги, болить у лівій руці. Щось двічі у неї потемніло в очах, заморочилася голова, вона навіть мусіла трохи лягти. Мій чоловік помацав її пульс, послухав серце і сказав мені, що в неї серце б’ється заскоро, неправильно і що тиск крови сильно підвищений. Приписав їй якісь ліки. Я ж, бачачи, що вона нездорова, сказала, щоб і не думала до нас в суботу приходити, а щоб залишилася вдома і як слід відпочила.
– Дійсно! Що ви видумали?! Завтра у вас буде стільки праці з гістьми! Де ж би я вас одну лишила з цією гексою (Відьмою). Ця слабість – дурниця, вона мине! Так мені уже не раз бувало. Ясно, що я завтра прийду!
Настала субота. О пів на восьму я вже автоматично прокинулась. Я була певна, що фрав Кравзе буде настільки розумна, що мене послухає і лишиться вдома.
Одначе ні! Я почула, як у дверях заскреготав ключ і вслід за цим бурчання – традиційні прокльони на адресу нашої «гекси». Я навіть усміхнулася тихенько. Ну, думаю, значить з моєю бабусею все в порядку, коли вона лається по-старому.
Двері відчинилися і грюкнули, замкнувшись, а далі почулися кроки, старече чалапання по коридорі в напрямі до кухні.
Я тоді встала з ліжка, накинула свій шляфрок і вийшла в коридор. Починалася щоденна рання робота. Я лише не чула плюскоту води, який щодня з автоматичною точністю був увертюрою доранніх праць моєї бабусі.
В коридорі я трохи здивувалася, що не побачила на вішаку потріпаної роками зеленої пелерини фрав Кравзе. Мабуть, скинула її в кухні, подумала я.
Пішла я в кухню – нема нічого! Ні пелерини, ні бабусі! Глуха тишина. Це мені здалось уже цілком дивним. Може, вона вийшла на задні сходи й понесла сміття? Я відчинила двері – також нікого не видко й не чути. Я вже почала трохи хвилюватися. Може, старенька пішла до купальні і там їй зробилося недобре? Скоренько заглянула туди – порожнеча. Моє серце почало вже трохи битися. В цю хвилину, позіхаючи, вийшла зі своєї спальні фрав Гоман в нічнім очіпку на голові:
– Ґут морген, фрав доктор! Що, вже фрав Кравзе прийшла?
– Так, прийшла, але я її ніде не можу знайти і це мене хвилює.
– Та вона, певно, пішла вниз по чорних сходах.
– Ні, бо я туди дивилася, та…
В цю мить задеренчав дзвінок. Ми переглянулись і обидві пішли відчинити парадні двері. Там стояла приятелька фрав Кравзе вся в чорному, з червоними заплаканими очима.
– Що трапилось? Кажіть мерщій! – зірвалося з моїх уст.
Голосом, глухим від придавленого ридання, вона ледве вимовила:
– Фрав Кравзе сьогодні вранці померла…
Я остовпіла. Як же це? Я тільки ж но виразно чула, як вона прийшла, чула її кроки, її голос…
– Ще вчора їй було погано. Вона лягла в ліжко, прийняла ті ліки, що їй дав пан доктор. «Завтра я мушу бути міцна та здорова! Я обіцяла фрав доктор помогти з її гістьми». Вона скоро заснула. Одначе спала неспокійно, прокидалася, щось бурмотіла у сні. Я до неї кілька разів підходила, давала їй пити. Потім, втомлена, заснула сама. Аж ранком прокинулася від якогось хрипіння. Дивлюся, фрав Кравзе лежить із широко розплющеними очима, щось клекоче у неї в грудях, вся вона синя, губи тремтять і ворушаться, ніби вона щось хоче сказати. Нараз із неймовірним зусиллям сіла в ліжку, простягнула руку вперед, і якийсь зойк вирвався з її грудей: «Фрав доктор, ich komme (Фрав доктор, я прийшла!)» – захрипіла вона і впала на подушки. Я кинулася до неї, та вона вже була мертва.
– Котра це була година? – вирвалося у мене.
– Це було точно о пів на восьму, фрав доктор.
Каракас, 9.10.1962
Оксана Драгоманова
22.12.1894 р., Петербург – 5.04.1966 р., Лос-Анджелес, США.
Небога Михайла Драгоманова. Дитинство минало у Гадячі, закінчила гімназію у Варшаві, де працював батько. Навчалася на Бестужевських курсах та на юридичному факультеті Петербурзького університету. Продовжувала
