Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
– Що це?
– Тибетська реліквія, – відповів, силкуючись на безжурний тон голосу. – В мене якраз гість із Тибету. Це його дарунок для нас. Правда, який чудовий зразок різьби на сріблі?
– Дуже майстерна річ!
– Я думаю, що коли б ти почувала себе значно краще, то непогано було б, якби ти привітала та подякувала цьому тибетському гостеві.
– Рітиному бонзі? Правда?
– Так, – відповіла Ріта. – Це дуже цікава людина. Я навіть певна, що ви будете раді його візитою.
Замість відповіді я ледве помітно усміхнулася, бо тепер я була певна їх змови. Мій муж та Ріта поводилися зі мною, як з малою хворою дитиною. Дитиною, яка – вони це відчували – перестала мати свої примхи, свою власну волю! Я врешті відповіла:
– Добре, я прийму його. Чом би й ні! Навіть охоче!.. Мені здається, що навіть ваші бонзи вже перестали бути для мене «небезпечні».
По цій моїй відповіді я майже почула два притаєні зітхання полегші, наче б вони обоє асистували у переломі моєї хвороби, після якого людина вертається до здоров’я… Мій муж, довше не чекаючи, зник за дверима та вернувся зі старим тибетським бонзою. Він з порога тричі вклонився з дивною повагою та стриманістю і скромно чи, може, недовірливо присів на самому крайчику стільця.
Ріта переклала мені його слова.
– З Тибету далека дорога до Юнан-Фу, хоча людські клопоти усюди однакові.
– А чи радощі для всіх однакові? – запитала я чомусь.
– Не для всіх. Малі вдоволяються маленьким, великі вимагають більше, покривджені живуть вічним сподіванням…
– А чи терпіння дійсно для всіх однакове?…
– Окрім Нірвани, до якої мало хто досягає, воно однакове, може, з тією різницею тільки, що бідні духом краще витривалі на нього, більше загартовані, менше бунтуються проти лиха…
Мене полонили його проникливі очі. Глибокі, мудрі, якісь далекі… Він, здавалося, говорив, існував тут тільки для мене. Я навіть мала враження, що у цю мить між нами не існувало жадних границь, ні перепон рас, ні віку. Я відчувала його цілковиту байдужість до мене. Його, видно, в мені цікавив тільки якийсь дослід, він на мені, можливо, хотів перевірити якийсь новий експеримент. Це, очевидно, був не якийсь шарлатан-бонза, а знахар душ, мудрець, філософ…
– Я хотів би допомогти вашій недузі, пані, бо ви щойно у розквіті сил. Ви ще не дали свого потомства вашому дорогому мужу. А я дуже вдячний йому за дуже старі й цінні книжки, які він нам роздобув та післав, – докинув, обертаючись у бік мого мужа, щоби тим дати йому зрозуміти, що він більше нічого не вимагає за свою інтервенцію. Зрештою, його реліквія, була, напевно, досить цінною відплатою за скромний дарунок мого мужа. – Потомство, пані, це найбільше, найкраще завдання жінки!..
– Велика правда ваших слів, – відповіла я усміхом дивної полегкости, мовби дійсно я була вже в стані думати про моє потомство. – Я прийму з ваших рук усі ліки, які ви мені подасте, – докинула я з переконанням.
– Ліки теж існують, хоча це менш важливе. Я частіше лікую душевні недуги!
– Чи моя душа недужа?
– Вона покутна! Вона платить за якусь провину, може, минулого життя, а може, за якийсь промах вашого молодого недосвіду!.. Це можливо. Молодість робить багато промахів, хоч мені здається, що у цій самовірі лежить власне її сила! Це і її велика слабість!
– Часто й слабість, – згодилася я в задумі.
– Чи ви дозволите мені тепер, пані, на кілька питань? – запитав він несмілим, хоч таким переконливим, таким лагідним голосом, що я знала, що відповім йому на всі його питання.
– Дуже прошу. Я щиро відповім вам.
– Що вас найбільше зворушило сім місяців тому?
– Смерть моєї приятельки! – відповіла я без надуми, хоч сильно здивована.
– Сім днів тому назад?
– Безсумнівно, похорон Шен-Та-Ко!..
– Сім годин тому?
– Сім годин? Нова недуга у нашому домі, недуга малого Вана, – відповіла я швидко, мовби відкриваючи якусь тайну!
– Я вірю, що ви не бажаєте собі його втрати!..
– Я віддала б половину, решту мого життя, щоб врятувати хоч би його!
– Скажіть мені, чи досі ваше життя було засипане подібними лихами, невдачами?…
– О, ні! Цього вже аж занадто!
– Отже, чому саме ви приписуєте ці нещасливі для вас і дивні втрати?…
– Не знаю! Може, нещасливому тридцятому рокові мого життя, – відповіла я як у сні.
– Це ви дійсно добре відгадали!.. – Похвалив він, явно вдоволений зі себе та з успіхів, які я, видно, виявляла для здійснення його «експерименту». – Ви дійсно повинні вистерігатися кожної десятки ваших літ, коли ви змушені тяжко платити за кожну свою необережність.
– Чи ви переконані про якусь недавню необережність з мого боку?
– Так мені здається.
– Ви, певно, вже чули про моїх манекенів. Чи це вони? Чи це я завинила перед ними?…
– Не перед ними, бо вони тільки бамбук! А супроти духів, яких вони зображають.
– Скажіть мені, чому ми повинні боятися тих духів? Ми ж бо иньшої віри, для них чужі люди!
– Але ви приїхали жити на їхній землі, отже, найперший обов’язок – це не наражати їх собі, не осмішувати їх!
– Я ж бо не мала найменшого наміру осмішувати їх!
– Але дозволили, спричинилися до того, що иньші гралися ними, як бовдурами!
– Ван! – вигукнула я з острахом, не знаю чому, пригадавши собі його забави з манекеном. – Чи можна ще врятувати його? – запитала я, сама здивована тим питанням.
– Сподіваюся, що потраплю. Але до цього необхідно, щоб ви погодилися взяти участь у церемонії відчитування!..
– Для нього я погоджуся на все.
– Це мудре і гідне рішення, – відповів, підводячись. – Тепер я певний, що ваша душа віднайде спокій! – запевнив, виходячи.
З-поза дверей я ще чула, як вони утрійку нараджувалися щодо церемонії, яку бонза призначив у четвер.
Цього дня о сьомій годині зрана до моєї кімнати тихо увійшла Є. На руці у неї звисав довгий кусень сірого шовку, посвяченого в Тибеті, «чистого» шовку.
Вона допомогла мені одягнутися та прикрити голову шалем, перестерігаючи, щоби цього ранку я ані разу не глянула на себе у дзеркало. Ми, врешті, зійшли долів на подвір’я, де усі чотири бонзи, вбрані у червоний церемоніяльний одяг, прикрашений золотом, з довжезними рукавами та шарфами, з високими коронами на головах, вже чекали на нас. Побіч них стояла Ріта, мій муж та уся служба. Я з жалем помітила, що між ними не було «мого» бонзи з Тибету, це, видно, була надто незначна подія, щоб відривати його від роздумувань і молитов…
Я не тільки рухалася, але й почувала себе, як
