Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів

Пізніше, в різних країнах, я отримувала часом червоні троянди. На диво, вони завжди з’являлись, коли в моєму серці народжувалося нове почуття. Але серед людей, що мені зустрічались, ніхто не притягав мене дуже. Вже давно я не бачила цих квітів. Коли я зійшла на пароплав, мені піднесли троянди, що ви їх бачили. Я не хотіла їх торкати, звеліла викинути, але вони повернулись, ніби хотіли мене попередити.

Вона замовкла, і я почав цілувати її ніжну руку.

Я не злякався, навпаки. Якщо на мене зробило вражіння її оповідання, то тільки тому, що воно вказувало мені, яке значіння вона надавала наглій зустрічі.

Я заспокоював її, знаходив природні пояснення.

– Певне, Арнольд сам приносив вам квіти. Ви пригадуєте, що під час його хвороби їх не було? Щодо пізніших випадків, то нема чого дивуватись, коли хтось невідомий засилав квіти талановитій і чарівній артистці. Якщо він це робить анонімно, то він може мати свої мотиви… Троянди на пароплаві? Хай будуть вони благословенні! Вони з’являються, коли ваше серце відкривається для кохання, кажете ви? То я їх вітаю, як друзів, як вісників щастя.

Що за чудову подорож ми мали! Океан був спокійний, як озеро в лісі. Небо безкрає, блакитне, не нахмурилось ані разу. Так і наша приязнь з Ідою. Щодня ми почували себе ближчими, щодня кохались більше. Коли пароплав прибув до Piо, де я мав сходити, такий смуток обгорнув нас, що ми вирішили: це буде остання розлука!

Ми постановили одружитись, як тільки я приїду до Буенос-Айресу.

Щоденно я отримував листа від Іди. Вона оповідала свої вражіння з театру, описувала гарну столицю Аргентини, але більш усього писала про свої почуття до мене. Листи наречених! Вони, чудні й смішні для чужих, але скілько щастя дають вони тим, до кого адресовані.

Тільки в останньому листі я відчув тривогу.

«Любий, – писала Іда, – я не хотіла тебе хвилювати, проте краще, щоб ти знав. Вже не раз я дістаю червоні троянди. Вони криваві… страшні! Приїзди, приїзди якнайскорше, заспокій мене, захисти! Я боюсь за наше кохання».

Я людина нашого віку. І на хвилину не приділяв поважної уваги фатальним квітам. Але довідавшись, що Іда сумна і збентежена, я скоротив своє перебування у Бразилії, купив квитка на найшвидший пароплав і післав радіограму Іді, прохаючи про відповідь. Але чомусь її не отримав.

У Буенос-Айресі я просто з порту поїхав до готелю, де мешкала Іда.

– Іда Рафалі тут не живе, – мовив урядовець, переглядаючи список постояльців.

– Куди ж вона виїхала? – спитав я, вражений.

Урядовець заглянув до книжки.

– Нова адреса її не записана.

– Це не може бути! – вигукнув я.

Урядовець уважно подивився на мене.

– Почекайте хвилинку, пане. Я тут новий. Піду спитаю завідувача, може, він щось знає.

Завідувач прибув особисто.

– Родич панни Рафалі?

– Тaк, так, – відповів я поспішно, відчуваючи щось страшне.

– Дуже мені прикро повідомити вас, пане (завідувач зморщився на знак співчуття). Дуже прикро… Іда Рафалі вмерла п’ять днів тому, і її поховано на цвинтарі Чакаріта.

Вражений, притиснутий одчаєм, ішов я серед нових могил великого цвинтаря, шукаючи ряд і число, що мені подали в канцелярії. І зненацька я побачив щось, після чого вже не вагався. Поспішними кроками прямував я до свіжо насипаного горбика. Майже не було потреби читати на тимчасовому хресті знайоме, рідне ім’я.

Букет, ні, цілий сніп червоних троянд, сяючи вогнем і кров’ю, накривав могилу Іди.

Троянди були свіжі, грізні, переможні. Вони захопили, заховали її назавжди, навіки.

Юрій Середяк

Автор оповідань у львівській пресі 1930-х рр. «Несамовитий знак», яке походить з часопису «Неділя» 1935 р.

Несамовитий знак

Це дійсно страшне. Уявіть лише, що ви сидите в одній з кращих каварень на де’Буйон в Парижі в товаристві гарних, розсміяних жінок, весело забавляючись, як несподівано велика ваза з хінської порцеляни, розприскується – не знати від чого – на дрібні кусники так, що на салі запанувала констернація, а навіть джезбенд перестав вигравати своє останнє танго. Уявіть собі ще, що столик, при якому сиділо наше товариство (Німкиня, панна фон Герціг, нащадка давніх римлян, панна Ляпоріні, мій товариш Левко і я), стояв обіч постументу з вазою, й черепки з неї бризнули на наш стіл, дзенькаючи об склянки, – тоді матимете більш-менш картину, серед якої скоїлась ця страшна для мене подія.

Розмови на салі притихли, й лише дехто голосніше виказував свій погляд на цю таємничу справу. Дехто серед замішання, поспішно заплативши рахунок, виходив. А що це було добре по півночі, я прикликав кельнера, заплатив рахунок, й наша чвірка подалась до виходу. Відпровадивши наших товаришок додому, за деякий час були ми з Левком у своїй кімнатці та лагодились до сну. Він – розбавлений, розсміяний, п’янкий чаром русявої германки, розуміється, й не думав про подію, що скоїлась в каварні. Що ж його обходило, що ваза розлетілась в кусники, вона й так не була його власністю. Однак мені на душу наляг якийсь ближче неочеркнений смуток, і – як це слушно зауважила панна Ляпоріні, – я не був у щоденному свойому гуморі. Врешті, й Левко звернув увагу на дивну мою поведінку.

– Що ж це з тобою, залюбився, чи що? – запитав усміхнено добряга, побачивши, що вигляд мого обличчя ставав все анормальнішим.

– Не питай краще, – відповів я. – Якщо б ти знав, яке велике значіння прив’язую до розтрісканої сьогодні в каварні вази, то й питати більше не потребував би.

– Далебі не второпаю, про що тобі йде. Хіба тебе турбує, що власник каварні стратив дорогоцінну річ чи, може, ти був «заангажований» в будь-що-будь таємничому розбитті вази?

– Авжеж, що був, – відповів йому.

– Цікавий, як саме? – з черги запитав Левко, кладучись у ліжко.

– Знаєш, це досить довга історія, – сказав я, накриваючись ковдрою, – але можу тобі її розказати. Якщо тебе буде цікавити…

– Ну, говори вже раз, – перебив Левко з удаваним гнівом.

– Гаразд, отже, послухай, – сказав я і почав: – Хіба знаєш, що, будучи ще на університеті в Дрездені, займався я спіритизмом. Рухи кружляючих столиків і позагробові відповіді через медіюм, вправляли мене в одушевлення. Подумай сам, що за приємність, а водночас і страх, коли прийдеться тобі числити вистуки відповідей викликаного духа, чи знову попадати в транс і бачити на віддаль. Я записався до спіритичного кружка, ходив пильно на зібрання й став мало що не спіритичним фанатиком. На зібраннях спіритичного кружка пізнав я