Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
Перші оповідання опублікувала в «Народній Волі» (Відень). Видала повісті «По той бік світу» (1951), оповідання «Запасний фонд» (Париж, 1951), «Дестіні» (Париж, 1952), «Блакитна година» (1957), «Ранок у Тігре» (1957); авторка багатьох перекладів.
Оповідання опубліковане в аргентинському журналі «Пороги» (1950) за псевдонімом Оксана Гард.
Червоні троянди
Ми зустрілись на палубі великого пароплаву, що посувався серед пустелі океану, як плавуче місто.
В першу хвилину я не пізнав її і спинився, придивляючись до неї тільки тому, що мою увагу притягли полиски старого золота, які, ховаючись за обрій, запалило в її кучерях сонце.
Це сяйво в волоссях і вся її постать у блідо-зеленім убранні так гарно відбивалася на сіро-блакитному тлі моря, що я дивився на неї значно уважніше, ніж це дозволено такій поважній і стриманій людині, як я…
Раптом її обличчя засвітилось усмішкою і вона скрикнула, простягаючи мені обидві руки.
– Пане Деметріу?!
– Це ви, пані Ідо? Як мені приємно! – відповів я, пізнаючи з правдивим задоволенням Іду Рафалі, оперову співачку, що я її здибував у різних театрах Европи, де я працював малярем-декоратором.
– Куди ви їдете?
– До Буенос-Айресу. Буду співати у Колоні. А ви?
– Також до Буенос-Айресу. Тільки затримаюсь на пару тижнів у Бразилії.
Далі пішли иньші запитання, иньші відповіді, незначні, поверхові, але їх вистачило, щоб скасувати роки, які відділяли нас від нашої останньої зустрічі. Трохи згодом нам здавалось, що ми тільки учора бачились та обговорювали якусь деталь декорації у Віденському театрі, де ми працювали разом.
Ми розмовляли, аж поки гонг не покликав нас до їдальні. Тоді розлучились ненадовго, бо умовились вечеряти разом.
Я прийшов перший і чекав на Іду з нетерпінням, яке означало, що я почував до неї більш ніж звичайну симпатію.
Вона прийшла в чорній, низько вирізаній сукні, і легкий грим її обличчя показував, що вона подбала про те, щоб її врода виявилась якнайбільше.
– Яка я рада, – весело мовила вона, сідаючи за стіл, але раптом змовкла і лице її затьмарилось.
Брови зсунулись, погляд встромився в одну точку на столі, наче вона спостерігала щось жахливе. Я подивився в тім самім напрямку, але не побачив нічого надзвичайного. Лиш китиця червоних троянд оживлювала банальне накриття столу.
– Звідкіля ці квіти? Навіщо вони тут? – нервово спитала вона метрд’отеля, що підніс нам картку напоїв.
– Це ті самі, що ви дали покоївці, щоб викинути, – відповів метр. – Мені було шкода цих чудових квітів, вони так гарно прикрашають стіл.
– Ні, ні, ні! – пристрасно вигукнула Іда. – Геть з ними! Киньте їх за борт, у море! Та щоб нікому не спало на думку ще кудись їх прилаштувати, я зараз покінчу з ними.
Вона схопила квітки, позривала пелюстки, поламала стеблини з такою люттю, ніби нищила щось живе і вороже.
– Тепер заберіть їх, – мовила з жорстокою усмішкою, – це вже не квіти, а сміття.
Метр мовчки відніс понівечену китицю. Я також нічого не спитав, і вона не дала мені ніяких пояснень.
Помалу вона заспокоїлась, і тільки раптова зморшка час від часу на її чолі вказувала, що схвилювання ще турбує її душу.
Пізніше, вночі, коли, спираючись на балюстраду, ми дивились на місяць, що таємничо світив з-поза серпанку, Іда сказала мені:
– Мушу вам оповісти. Мабуть, ви глузуватимете. Це так дивно, так дивно… Ось послухайте.
Мені було шістнадцять років, коли я перший раз отримала червоні троянди. Я не думала тоді про театр. Я спокійно мешкала з батьками в околиці Неаполю. Біля нас мешкав один хлопець, Арнольд. Я знала його змалку, але одного дня ми зрозуміли, що дитяча приязнь перетворилась у кохання. Ще не було мови про одруження ані згадки про майбутнє, але наші серця швидше бились при зустрічі, а при розлуці ми обмінювались боязкими поцілунками.
Одного ранку я знайшла на порозі свого дому китицю червоних троянд.
Я підняла її з радістю, гадаючи, що вони від Арнольда. З насолодою пірнула обличчям у пахучу холоднечу квітів і раптом скрикнула. Шип, гострий, як ніж, уколов мою щоку, і крапля крови заплямила мою хусточку, коли я приклала її до ураженого місця.
Арнольд одразу помітив ранку, коли ми з ним здибались пополудні.
– Що тобі скоїлось, любонько? – ніжно спитав він.
– Пусте, мене вдряпнули троянди. Які вони гарні! Як я тобі вдячна за такий чудесний дарунок!
Арнольд здивувався:
– Про які квіти ти згадуєш?
– Вони не від тебе? Звідки ж вони? Хто міг їх принести?
Ми сподівались, що це помилка чи жарт. Але наступного ранку я знову знайшла при дверях китицю червоних троянд. І так щодня. Ми мучились питанням, хто їх приносив, і не могли розгадати. Даремно я прокидалась удосвіта, квіти завжди прибували раніш.
Нарешті Арнольд вирішив підстежити таємничого посланця. Він простояв без сну цілу ніч біля мого дому і нікого не побачив. На ранок я не знайшла квітів, не було їх і потім, але Арнольд захворів. Мабуть, він простудився тієї ночі. За два тижні він умер.
Іда замовкла на декілька хвилин під впливом сумних споминів, а тоді продовжувала:
– Мій жаль був безмежний. Я присягла, що не вийду заміж. Щоб забутись, я стала студіювати музику і спів. Почалась моя театральна кар’єра. З часом я щораз менше згадувала трагічні троянди.
Ви знали тенора Риці? Великий артист, чудесний співак і прегарний мужчина. Він був божком усього жіноцтва… і моїм також.
Він покохав мене. Так він мені сказав одного вечора серед лаштунків, коли я чекала свого виступу. Я була дуже щаслива. Співала цього вечора, як ніколи. Мала великий успіх. Моя вбиральня була повна квітів, і між ними я знайшла китицю червоних троянд. При ній не було ніякої картки.
Я не надала цьому великого значіння, але коли й на завтра, і наступних днів таємничий післанець доручав мені червоні троянди, я почала турбуватись. Найуважніші розшуки не вияснили походження квітів.
Я втратила настрій, була пригнічена, нервова. За якусь нісенітницю ми посварилися з Риці. Сезон саме скінчився, я згодилась на
