Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Містер Ларсон стояв трохи віддалік від канапи — середнього зросту, середніх літ, натоптаний чолов’яга з сірим обличчям і в сірому костюмі, геть безбарвний на вигляд. Він не пив. Колись він держав гральний дім і виявив, що пити невигідно. Гладун був ділком до самих кісток і не брався ні до чого такого, що не дає вигоди.
Коли я зайшов і обвів поглядом сцену, Хазяїн звернув на мене вже червоні очі, але нічого не сказав, поки я не наблизився до відкритого місця перед канапою. І лише тоді викинув уперед руку, показуючи на Малюка, що стояв серед того незахищеного простору з блідою подобою усмішки на масній пиці.
— Поглянь! — мовив Хазяїн до мене.— Це ж він накидав мені Ларсона. А що я йому казав? Я казав йому: ні, дідька лисого. Дідька лисого. Я казав йому: тільки через мій труп. А що з цього вийшло?
Я вирішив, що це суто риторичне запитання, і промовчав. Мені стало зрозуміло, що законопроект про податки того вечора виключається, і я почав бочком відступати до дверей.
— А що з цього вийшло? — гарикнув на мене Хазяїн.
— Звідки мені знати? — спитав я, але з наявного складу дійових осіб уже здогадався, в чому суть драми.
Хазяїн крутнув головою в бік Малюка.
— Скажи йому ти! — звелів він.— Скажи йому, падло, і скажи, за якого великого спритника ти себе маєш!
Малюк не міг здобутися на слово. Єдиним, на що він міг здобутися, була ота бліда, мов зимовий світанок, подоба усмішки над широким дорогим чорним костюмом, жилеткою з білим кантом і діамантовою шпилькою в краватці.
— Скажи йому!
Малюк облизав губи й соромливо, як наречена, подивився на незворушного сіролицього Гладуна, але сказати нічого не зміг.
— Гаразд, я сам тобі скажу,— мовив Хазяїн до мене.— Мою лікарню будуватиме Гладун Ларсон. Малюк таки доскочив того, чого домагався, і всі раді-радісінькі.
— От і чудово,— сказав я.
— Еге ж, усі раді-радісінькі,— провадив Хазяїн.— Крім мене… Крім мене,— повторив він і вдарив себе в груди.— Бо то я казав Малюкові: дідька лисого, я не хочу зв’язуватися з Ларсоном. Бо то я потурив Ларсона з цієї-таки кімнати, коли Малюк привів його сюди. Бо то я давно вже мав би потурити його геть і зі штату. А де він тепер? Де він тепер?
Я подивився на Гладуна Ларсона. На його сірому обличчі не відбивалося нічого. Колись давно, як я тільки познайомився з Ларсоном, тоді ще власником грального дому, його одного разу тяжко побили поліцаї. Мабуть, він ухилявся від плати «за охорону». Вони обробляли його обличчя доти, доки воно стало схоже на сирий шніцель. Але воно загоїлось. Ларсон знав, що воно загоїться, і зніс усе те мовчки, бо коли тримаєш язика за зубами, то матимеш із цього тільки вигоду. І зрештою він таки дістав свою вигоду. Тепер він був не якимсь там власником грального дому, а багатим підрядчиком. А багатим підрядчиком він став завдяки тому, що зав’язав потрібні знайомства в муніципалітеті, і тому, що вмів тримати язика за зубами. От і тепер він стояв і мовчки зносив усе, що виливав на нього Хазяїн. Бо це було вигідно. Гладун мав уроджені інстинкти ділка, не інакше.
— Я скажу тобі, де він,— провадив Хазяїн.— Осьде він, поглянь. У цій же таки кімнаті. Ось він стоїть, помилуйся. Хлопець хоч куди, еге ж? Він оце щойно продав свого задушевного дружка. Продав Макмерфі.
Здавалося, Ларсон стоїть у церкві й чекає благословення — таке безтурботне було в нього обличчя.
— Ну, та це ж сущий дріб’язок. Однаково що нічого. Для Гладуна.
На обличчі в того не ворухнувся жоден м’яз.
— Атож, для Гладуна. Єдина різниця між ним і Іудою Іскаріотом у тому, що Гладун ще й матиме зі своїх тридцяти срібняків добрячий навар. О, Гладун продасть кого і що завгодно. Сьогодні він продав свого найліпшого дружка, а я…— Хазяїн з люттю вдарив себе в груди, так що в них аж загуло, наче в порожній бочці.— А я… я мусив купити, ці сучі сини змусили мене купити!
Він замовк, люто зиркнув на Гладуна й сягнув рукою по пляшку. Налив у склянку без міри й хлюпнув трохи води. З льодом він уже не морочився. Обмежувався найсуттєвішим. А скоро мав відмовитись і від води.
Гладун з висоти своєї тверезості, переможного настрою та моральної невразливості, що грунтувалася на точному, до цента, знанні ціни всього у світі, споглядав постать на канапі і, коли карафа з водою стала назад на підлогу, промовив:
— Якщо ми залагодили справу, губернаторе, я, мабуть, уже рушатиму.
— Еге ж,— мовив Хазяїн,— еге ж,— і рвучко спустив на підлогу ноги в шкарпетках,— еге ж, залагодили, хай тобі чорт. Але…— Він устав, стискаючи в руці склянку, і струснувся, мов великий собака, так що із склянки аж вихлюпнулось трохи.— Але слухай, що я тобі скажу! — І, витягши вперед голову, важко почалапав у шкарпетках по м’якому килиму туди, де стояв Ларсон.
Не те щоб Малюк Даффі заступав Хазяїнові дорогу, але чи то він не встиг ухилитися, чи то зробив це недосить швидко. Хай там як, а Хазяїн мало не зачепив його, а може, й зачепив. І в ту ж мить, навіть не озирнувшись, вихлюпнув усе, що було в склянці, просто в обличчя Даффі. А коли рука його завмерла у повітрі, він просто розтиснув пальці, і склянка впала додолу. Вона підскочила на килимі й не розбилася.
Я бачив обличчя Даффі в найпершу мить, коли його залило віскі,— великий здивований корж,— і мені одразу спало на пам’ять, як багато років тому на передвиборному мітингу в Аптоні Хазяїн налякав Даффі так, що той упав з помосту. Та ось подив змінився спалахом люті, а потім покірливим, приниженим
