Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Я тримав її руку в своїх і намагався уявити собі, як би все було, коли б у те глухе містечко в Арканзасі поїхав не Вчений Прокурор, а його друг. Ні, мабуть, це нічого не змінило б, подумав я, згадавши, що на той час Монті Ірвін був одружений з калікою, своєю першою дружиною, яка впала з коня, кілька років пролежала в ліжку, а потім тихо вмерла, зникла з очей і з пам’яті в Лендінгу. І, певна річ, Монті Ірвіна стримувало почуття обов’язку перед немічною дружиною: він не міг розлучитися з нею і оженитися на іншій. Тим-то й не одружився з дівчиною із жагучими западинками на шоках, тим-то й не пішов до свого друга Вченого Прокурора й не сказав йому: «Я кохаю твою дружину»; та й після того, як чоловік про все дізнався,— а він напевне дізнався, бо що ж би ще змусило його піти з дому й стільки років поневірятися по вбогих закутках та горищах,— Монті не одружився з нею. Він і тоді ще мав дружину, до якої, через її каліцтво, був прикутий якимсь викривленим уявленням про честь. Потім моя мати знову вийшла заміж. Мабуть, саме тоді до їхніх почуттів домішалася гіркота, почалися страшні сварки, але таємні зустрічі й палкі втіхи не припинились. Нарешті його немічна дружина померла. Чому вони тоді не одружилися? Може, не захотіла мати, щоб покарати його за своє довге чекання. Чи, може, на той час їхнє життя вже набуло певного укладу, з якого вони не могли вирватися. Так чи так, а невдовзі він привіз дружину із Саванни, яка не дала йому нічого — ні грошей, ні щастя — і через деякий час також померла. То чом вони не одружилися тоді?
Зрештою я відкинув це запитання. На думку мені спадала тільки така відповідь: на той час, коли ми усвідомимо той уклад, в який увійшло наше життя, і визначення, що його ми самі собі дали, вже запізно розривати пута. Усе, що нам залишається,— це жити в рамках того визначення, наче в’язень у клітці, де він не може ні лягти, ні встати, ні сісти, а підвішений ім’ям закону на розвагу юрбі. Одначе те визначення, що його ми собі даємо,— це ж ми самі і є. І щоб звільнитися від нього, ми маємо створити нове «я». Та як може «я» створити нове «я», коли «я», яким воно є,— це єдиний матеріал, з якого можна зробити нове «я»? Принаймні так трактував я тоді їхні стосунки.
Як я сказав, я відкинув те запитання, відкинув і відповідь, яку намагався дати на нього, а просто тримав мляву материну руку в своїй, дослухався до тяжкого дихання, дивився на змарніле обличчя і думав про те, що в крику, який збудив мене від сну, була ясна, прекрасна, срібна чистота почуття. То був, як я зрозумів, щирий крик похованої душі, що їй в ту мить уперше за багато років випало вилити себе. Мабуть, вона таки любила Монті Ірвіна. Раніше я думав, що вона ніколи нікого не любила. Отож, тримаючи її руку, я почував до неї не тільки жаль, а й щось ніби любов, бо вона таки любила когось.
Невдовзі з’явилася медсестра, і я міг піти з материної кімнати. Потім завітала навідати матір місіс Деніел, сусідка судді Ірвіна. То її телефонний дзвінок приніс матері сумну звістку. Десь надвечір місіс Деніел почула постріл, але не надала йому значення, поки з Ірвінового дому не вибіг, репетуючи, кольоровий слуга. Разом з ним вона зайшла в будинок і побачила суддю в бібліотеці, у великому шкіряному кріслі, з пістолетом на колінах; голова його лежала на лівому плечі, а на лівій вилозі білого піджака розпливалася кривава пляма. Місіс Деніел мала що розказати і оце подалася по знайомих, не проминаючи жодного будинку на Алеї. Бона виклала мені всю ту історію, зробила марну спробу вивідати щось про мої денні відвідини судді й про материне нездужання (вона, звичайно, почула по телефону крик), а тоді, не дуже збагатившись додатковими відомостями, вирушила з візитом до наступного порту.
Близько сьомої приїхав Молодий Адміністратор. Він уже знав про смерть судді Ірвіна, але мені довелося повідомити його про матір. Без будь-яких церемоній, навпростець, я сказав йому, щоб він не заходив до її кімнати. Потім ми вдвох пішли на бічну веранду і мовчки випили. Його присутність заважала мені не більше, ніж якби він був тінню.
Через два дні суддю Ірвіна поховали на цвинтарі біля церкви, під дубом, обвішаним примарними гірляндами іспанського моху. Перед тим, ще в будинку, я пройшов разом з усіма повз труну й поглянув згори вниз на його мертве обличчя. Яструбиний ніс здавався тонким, як папір, і майже прозорим. Шкіра втратила свій червонястий колір, і на щоках виднілася лише соромлива рожева барва, накладена в похоронному бюро. Зате шорстка руда чуприна, тепер ніби ще рідша, наелектризовано, кожна волосина сама по собі, дибилася над високим опуклим черепом. Люди проходили вервечкою, дивилися в труну, перемовлялись пошепки й ставали в кінці вітальні під пальмами в шапликах, приставленими туди з сумної нагоди. Отак самий факт смерті судді непомітно розчинився в житті громади, як манюсінька крапля чорнила, що впала у склянку води. Вона розпливається усе ширше й ширше навколо агресивного осереддя, дедалі розріджує його, блідне й тане, аж поки від неї не лишається і сліду.
Потім я стояв на цвинтарі, поки завершувалось поховання і земля — суміш піску та чорного поверхневого перегною —
