Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
— Ну, а тепер можна і йти. Нехай Ласун відвезе тебе до контори, почекаєш на мене там. Ти будеш мені потрібен, ти і Суїнтон, якщо знайдеш його. А я приїду на таксі. Може, ще й випереджу тебе.— І, перевалившись через бар’єр, пішов краєм поля до роздягальні. Та біля лави запасних на хвильку спинився пожартувати з хлопцями. А тоді подався далі, виставивши уперед важку голову в низько насунутому капелюсі.
Ми, хто лишився в ложі, не стали чекати фінального свистка. Поки не почалося товпище, ми вибралися зі стадіону й поїхали до міста. Даффі вийшов біля «Атлетичного клубу», де він боровся із задишкою, здуваючи піну з пива й нахиляючись над більярдним столом, а я дістався до Капітолію.
Ще не встромивши у двері ключа, я міг сказати напевне, що у великій приймальні темно. Суботнього надвечір’я дівчата зачинили крамничку раніше й порозходилися хто куди — в кіно, до бриджу, на побачення, до шкварких біфштексів у придорожньому «Старому фургоні», на танці в «Паризькій мрії», де в примарному голубому світлі саксофони тягуче й солодко відригують соргову патоку, до сокотіння, белькотання, хихотіння, сапання, шепоту,— одне слово, до всього того, про що кажуть «приємно бавити час».
Я спинився на мить у тій великій темній кімнаті, серед незвичної тиші, і десь на краєчку моєї свідомості майнула глузлива посмішка, коли я подумав про те, як саме кожна з них бавитиме час, і де вони його бавитимуть («Старий фургон», «Паризька мрія», «Столичний палац кіно»), і з ким вони його бавитимуть (самовпевнений півник-студент, неспроможний приховати, що це для нього вилазка в міські нетрі; продавець з аптеки-закусочної з дев’ятьма сотнями в банку та надією десь через рік купити пай у тому ж таки ділі, знайти собі жіночку до пари й споважніти; середніх літ гульвіса з ріденьким волоссям, зализаним на великий череп, помережаний прожилками, як агат, з великими, вогкими, страхітливо наманікюреними руками кольору сирого свинячого сала й із змішаним духом лавровишневої води та м’ятної жуйки).
Поки я там стояв, думки мої повернули на інше. Але ота глузлива посмішка ще тріпотіла на краєчку моєї свідомості, наче вогник, що мляво лиже вологий папірець. Тільки тепер вона стосувалася мене самого. Я запитав себе, яке я маю право глузувати з них. Адже і я колись бавив час точнісінько так само. А коли не робив цього сьогодні, то зовсім не тому, що піднісся вище й сягнув блаженства. Мабуть, скоріш я щось утратив. Цнотливість з немочі. Здержливість через нудоту. Коли тебе лікують від пияцтва, то домішують щось у спиртне, і тебе від нього вивертає, і коли виверне отак скількись там разів, ти починаєш відчувати огиду до спиртного. Мов той павловський собака, що пускає слину кожного разу, як почує дзвоник. Тільки в тебе рефлекс спрацьовує так, що досить тобі зачути дух спиртного чи навіть лише подумати про нього, як твій шлунок аж перевертається весь. Отож, певно, й мені в мої кращі літа хтось підмішав тієї погані, так що в мене відбило всяку охоту приємно бавити час. У кожному разі тепер. І не личила мені ота глузлива посмішка. Зовсім не було чого пишатися тим, що приємно бавити час шкідливо для мого шлунка.
Ось зараз зайду в свій кабінет, подумав я, посиджу хвилини зо дві потемки, а тоді ввімкну світло й візьмуся до своєї податкової циферії. На згадку про цифри я одразу відчув умиротворення й полегкість.
Та коли я подумав про це й рушив далі через велику приймальню до свого кабінету, в одній з кімнат на протилежному боці начебто почувся якийсь шерех. Я повів очима туди. З-під жодних дверей не просотувалося світла. Але потім знов почувся шерех. Тепер я виразно дочув його. Нікого там бути не могло, та ще й потемки. Безгучно ступаючи по м’якому килиму, я перейшов приймальню і рвучко розчинив ті двері.
То була Сейді Берк. Вона сиділа в кріслі за своїм столом (мабуть, ото я й чув, як злегка порипувало крісло), поклавши зігнуті руки на стільницю, і я зрозумів, що вона оце тільки-но, мить тому, підвела з них голову. Ні, Сейді не плакала. Проте вона сиділа, опустивши голову на руки, сама одна у сутінках, в порожньому службовому приміщенні, цього суботнього вечора, коли всі інші з біса приємно бавили час.
— Привіт, Сейді,— мовив я.
Сейді мовчки дивилася на мене. Вона сиділа спиною до вікна, і крізь спущені жалюзі проходило надто мало світла, щоб розглядіти вираз її обличчя, тож я бачив тільки, як блищать очі. Потім вона спитала:
— Чого вам треба?
— Нічого,— сказав я.
— Ну, то й нема чого тут стовбичити.
Я підійшов до стільця, сів і подивився на неї.
— Ви ж чули, що я сказала,— зауважила вона.
— Чув.
— То почуйте ще раз: нема чого тут стовбичити.
— А мені тут дуже затишно,— відказав я, і не думаючи йти.— Адже в нас багато спільного, Сейді. У вас і в мене.
— Сподіваюся, ви не вважаєте це за комплімент,— мовила вона.
— Ні, це просто наукове спостереження.
— Ейнштейном воно вас не зробить.
— Це в якому розумінні? В тому, що неправда, ніби в нас багато спільного, чи в тому, що не треба бути Ейнштейном, аби це спостерегти?
— В тому розумінні, що мені на це начхати,— похмуро сказала вона. А тоді додала: — І в тому, що ви мені тут зовсім не потрібні.
Я й не поворухнувся на стільці і пильно придивлявся до неї.
— Почався суботній вечір,— мовив я.— Чом би вам не прогулятися по місту, не випити, не розвіятись?
— Під три чорти це ваше місто.— Сейді дістала з шухляди сигарету й запалила. Вогник сірника на мить вихопив із сутіні її обличчя. Різким порухом руки вона загасила сірник і, відкопиливши повну нижню губу, випустила дим після першої затяжки. Тоді подивилася на мене й додала:— І вас разом з ним.— Потім обвела нищівним поглядом кабінет, наче він був повен якихось ненависних їй людей, видихнула сизий дим і промовила: — Під три чорти їх усіх. Під три чорти цю контору.— Очі її знову спинилися на мені, і вона сказала: — Я йду звідси.
— Звідси? — перепитав я.
— Із цієї контори,— підтвердила вона, широко розвівши руки, так що вогник сигарети ясніше
