Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
— Він не злякався,— мовив я.
— Якого ж біса він таке встругнув?
— Я казав тобі ще тоді, як заварювалася ця каша, що він не злякається.
— То чого ж він це утнув?
— Я не хочу цього обговорювати.
— Ні, чого він це утнув?
— К бісу! — огризнувся я.— Кажу ж тобі, я не хочу про це говорити.
Хазяїн здивовано глянув на мене, тоді підвівся і вийшов з-за столу.
— Пробач,— сказав він і поклав мені на плече свою важку руку.
Я відсунув плече.
— Пробач,— повторив він.— Ти ж свого часу водив з ним дружбу, еге?
— Так,— відказав я.
Він сів на край стола, підняв велике коліно і зчепив на ньому руки.
— А от Макмерфі ще є,— мовив замислено.
— Еге ж, Макмерфі є, але якщо тобі треба ще під когось копати, пошукай собі іншого копача.
— Навіть під Макмерфі? — спитав він жартівливим тоном, якого я не схотів помітити.
— Навіть під Макмерфі,— відрубав я.
— Слухай,— сказав він,— ти ж не кидаєш мене?
— Ні, тільки деякі справи.
— Але ж то була правда, хіба ні?
— Що?
— Ну, що там, у біса, було за суддею.
Цього я не міг заперечувати. Я мусив сказати «так». Отож кивнув головою і сказав:
— Так, правда.
— Ну? — запитав він.
— Я все сказав.
Хазяїн сонно роздивлявся мене з-під звислого чуба.
— Хлопче,— мовив він поважно,— ми з тобою вже давно в одному запрягу. Сподіваюсь, і надалі будемо тягти разом, усю дорогу. Ми, хлопче, по вуха в цьому, обидва, і ти, і я.
Я нічого не сказав.
Він і далі роздивлявся мене. Потім промовив:
— Ти не журися. Все владнається.
— Еге ж,— похмуро сказав я,— і ти станеш сенатором.
— Та не про це мова. Я й тепер міг би стати сенатором, якби то було все.
— Що ти хочеш цим сказати?
Він якусь хвилю мовчав і навіть дивився не на мене, а на свої руки, зчеплені на коліні.
— Е, хай йому…— мовив він раптом.— Не будемо про це.— Тоді зненацька пустив коліно, нога ковзнула вниз, важко гупнула об підлогу, і він зіскочив зі стола.— Але хай вони не забувають, Макмерфі і всі інші,— я таки зроблю те, що маю зробити. Богом присягаюся, я це зроблю, хоч би мені довелося переламати їм кістки оцими голими руками.— І він виставив уперед руки з розчепіреними зігнутими пальцями, немов готовими когось схопити. Потім знов зіперся на край стола і промовив, наче сам до себе: — А тут ще той Фрей. Той Фрей…
Він похмуро замовк, і якби Фрей побачив його в цю мить, то дуже зрадів би, що він далеко звідси, на глухій арканзаській фермі, адреси якої ніхто не знає.
Отож історія Хазяїна і Макмерфі, в якій історія судді Ірвіна була лише епізодом, розгорталася далі, одначе вже без моєї участі. Я повернувся до своєї чистенької буденної роботи й просиджував цілі дні в кабінеті, а тим часом непомітно насувалася осінь, і земля, дедалі нахиляючись на своїй осі, помалу виносила моє місце на ній з-під прямовисного, навального, кристалічно-сліпучого жару величезного сонця. Листя на дубах сухо лопотіло на вечірньому вітерці, а за містом, там де кінчалися бетоновані тротуари й тролейбусні лінії, лягала додолу під важкими кривими ножами непрохідна хаща цукрової тростини, і ввечері на вибоїстих дорогах рипіли великі колеса возів, ущерть завалених тим солодкаво-сморідним вантажем, і ген серед пласких чорних полів, оголених ножами, під шафраново-жовтим небом, якийсь негр тужливо співав про свою угоду з Ісусом. На університетському тренувальному полі здоровий плечистий хлопчина з потужним ударом знову й знову бив по м’ячу, вводячи його в гру, і клубок переплетених тіл колихався й совався з боку в бік під крики й владні свистки тренера. А суботніми вечорами над залитою сліпучим світлом прожекторів чашею стадіону лунало: «Том! Том! Том! Ура, Том!» Бо Том Старк мчав з м’ячем, Том Старк проходив краєм, Том Старк таранив захист, і все був Том, Том, Том.
Спортивні оглядачі писали, що він грає, як ніколи. А він тим часом зганяв сто потів із свого татуся. Хазяїн став злий, як непитущий шотландець. Уся канцелярія ходила навшпиньки, стенографістки-друкарки після його диктовки раптом заливалися слізьми над своїми машинками, поважні урядовці, вийшовши з кабінету, однією рукою прикладали хусточку до сполотнілого чола, а другою хапалися за стіни довгої приймальні під поглядами намальованих очей усіх тих мертвих губернаторів у золотих рамах. Тільки на Сейді це ніяк не впливало. Вона все так само випльовувала слова, неначе швачка відкушену нитку, й дивилася на Хазяїна своїми палючими чорними очима, мов примара майбутнього, що наперед зловтішається з наших сподівань.
Єдиним місцем, де Хазяїн на час скидав із себе тягар турбот, лишався стадіон. Іноді і я ходив з ним, і коли Том показував усе, на що він здатен, Хазяїна було не впізнати. Очі його викочувались і блищали, він ляскав мене по спині й тискав, як ведмідь. Проблиски цього захвату ще виявлялися наступного ранку, коли він розгортав недільну газету на спортивній сторінці, але, певна річ, на цілий тиждень його не вистачало. А Том і не думав бодай чимось загладити свою вину перед батьком за весь той клопіт, якого йому завдав. Раз чи два між ними заходила гостра розмова з того приводу, що Том ледарював на тренуваннях і навіть посварився з тренером Біллі Мартіном.
— А тобі що до цього? — запитував Том, широко розставивши ноги посеред оповитої сигарним димом кімнати в готелі, наче моряк на палубі в хитавицю.— Яке тобі діло, і тому Мартінові теж, поки я ще можу їм накидати? А я таки можу, зрозуміло? Я поки що можу накидати кому хочеш, то якого ж тобі ще біса? Я можу накидати кому хочеш, а ти можеш ходити й пишатися. Тобі ж цього треба, хіба ні?
І з цими словами Том виходив і грюкав за собою дверима, а Хазяїн лишався мов родимцем уражений.
— Оце так він зі мною розмовляє,— казав він мені.— Оце так, побий мене бог. Та йому б за це по пиці!..
Але тут Хазяїн пасував. Це було видно й сліпому.
Тим часом він залагодив оту справу із Сібіл Фрей. Я, як уже говорилося, участі в цьому не брав. А скінчилось