У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

не менший інтерес, ніж його власна генеалогія, — буркнув Брішо Коттарові. — Але чи обходить це нас? Ми не маємо привілею гуляти в тім садку його кузини, ми з нею не знайомі і не маємо титулів». Бо Брішо не здогадувався, що можна цікавитися сукнею чи садком як художнім витвором і що пан де Шарлюс бачив оце перед собою достоту такі самі, як у Бальзака, алеї принцеси де Кадільян. «Таж ви її знаєте, — маючи на увазі кузину і бажаючи підхлібити мені, звернувся до мене пан де Шарлюс як до того, хто коли не з клан-чика, то принаймні з того самого кола, що й він, барон, чи принаймні вхожий туди. — У кожному разі ви, мабуть, бачили її у маркізи де Вільпарізіс». — «У маркізи де Вільпарізіс, якій належить замок у Букре?» — спитав Брішо, нашорошившись. «Так, а хіба ви з нею знайомі?» — сухо спитав пан де Шарлюс. «Ні, — відповів Брішо, — але наш колега Норпуа літникує в Бокре. Я іноді писав йому туди». Думаючи, що це буде цікаво Морелеві, я сказав йому, що Норпуа — приятель мого батька. Але Морель нічим не показав, що почув мене, бо вважав моїх батьків за людей незначних і не вартих і нігтя мого діда, в якого його батько ка-мердинерував і який, на відміну від своїх родичів, хоч і любив «струнчити» свою челядь, але залишив у неї по собі вдячну пам’ять. «Кажуть, маркіза де Вільпарізіс — незвичайна жінка, але я знаю про неї лише з відгуків, бо сам я і мої колеги ні разу її не бачили. Норпуа, попри всю свою світську люб’язність і уважність в Інституті, не рекомендував маркізі жодного з нас. Я знаю, що вона приймала лише нашого друга Тюро-Данжена, але їх єднали давні родинні узи, і ще — Ґастона Буасьє, з яким вона захотіла познайомитися, неабияк зацікавившись його роботою. Він якось обідав у неї і повернувся зачарований. Але пані Буасьє запрошення не дістала». Почувши ці імена, Морель розчулено всміхнувся. «О, Тюро-Данжен! — сказав він мені, вдаючи загострену увагу, як оце вдавав байдужість при згадці про маркіза де Норпуа та про мого батька. — Тюро-Данжен і ваш дід були нероз-лий-вода. Коли якась дама бажала сидіти в центрі на врочистому засіданні з нагоди вшанування нового академіка, ваш дід казав: «Я напишу Тюро-Данженові». І, звичайно, місце одразу знаходиться: самі розумієте, Тюро-Данжен не зважився б відмовити вашому дідові, адже той міг би дати йому бика за індика. Втішно мені чути й ім’я Буасьє, бо саме там ваш дід купував подарунки для дам під Новий рік. Мені це відомо напевне, знаю навіть, кому це доручалося». Ще б пак йому не знати, коли це доручалося його батькові. Морель так удячно згадував про мого діда, бо ми. не збиралися залишатися у Ґермантів, де оселилися єдино через бабусю. Іноді ми балакали про переїзд. Отож, аби зрозуміти поради, які давав із цього приводу Шарль Морель, треба знати, що колись мій дід мешкав на бульварі Мальзерб, у будинку 40-біс. Так ось, оскільки ми часто відвідували діда Адольфа аж до того лиховісного дня, коли я посварив із ним моїх батьків, розповівши їм про даму в рожевому, наші знайомі казали не «у вашого діда», а просто: «в числі сорок-біс». Мамині кузини зауважували, ніби так і годилося: «Ага, у неділю вас не застанеш, ви ж обідаєте в со-роковому-біс». Коли я йшов провідати якусь родичку, мені радили спершу завітати «до сорокового-біс», аби дід не образився, що я почав не з нього. Цей будинок належав йому, і здавав він квартири дуже доскіпливо: усі квартиранти були його приятелями або ставали потім його приятелями. Полковник барон де Ватрі щодня заходив до нього викурити сигару — так легше було домовитися про ремонт. Брама завжди була замкнута. Якщо дід помічав, що десь на вікні вивішено білизну чи килим, він скаженів і змушував прибрати їх швидше, ніж цього домоглися б доглядачі. Але він і далі здавав частину кам’яниці, а собі залишив два поверхи та стайні. Незважаючи на це, знаючи, як дідові подобається, коли при ньому хвалять зразковий лад у домі, гості підносили до небес вигоди «палацу», так ніби дід сидів на всіх поверхах сам, і він, «грішний», вислуховував ці захоплені відгуки бе;» ремства. «Палац» справді був вигідний (дід впроваджував усі новини техніки), хоча не вирізнявся нічим особливим. Але мій дід, кажучи з показ-ною скромністю «моя нора», вірив (принаймні переконав у цьому свого камердинера, його жінку, візника, куховарку), що вигодами, пишнотою й зручністю в цілому Парижі немає рівні його «палацові». Шарль Морель виріс у цій вірі. Він зберігав її й надалі. Навіть коли й не балакав зі мною, все одно, досить було мені в вагоні сказати комусь, що ми, мабуть, переїдемо, як він уже всміхався мені, порозуміло накивував бровою й казав: «О, вам би щось таке, як сорок-біс! Там було б добре! От хто на цьому розумівся, то це ваш дід. Я певен, що в цілому Парижі не знайти чогось кращого за сорок-біс».

З меланхолійної міни, з якою пан де Шарлюс говорив про принцесу де Кадіньян, я відчув, що ця новела навела його на думку не лише про його кузину, до якої йому було байдуже. Він поринув у задуму, а потім, ніби сам до себе, гукнув: «Таємниці принцеси ді Кадіньян» Це шедевр! Як глибоко треба зазирнути в людську душу, щоб передати болісний страх Діани, що її неслава дійде до коханого! Це одвічне вселюдське почуття, знайоме багатьом, дуже багатьом!» У голосі пана де Шарлюса лунав смуток, але відчувалося, що цей смуток не позбавлений для нього чару. Звичайно, барон не уявляв собі докладно, настільки його норови відомі, але від якогось часу дрижав на думку, що при появі його з Морелем у Парижі скрипалева родина обуриться і покладе край його щастю. Така можливість досі мріла йому як щось дуже прикре й гнітюче. Але барон був наділений художньою душею. І нині, порівнюючи свою ситуацію з ситуацією, описаною в Бальзака, він ховався під крилом його роману і знаходив бальзам для душевної муки в тому, що Сванн і Сен-Лу назвали б «чимось щиро бальзаківським». Ототожнювання з принцесою ді Кадіньян давалося баронові легко завдяки вже звичному вмінню подумки заступати одне одним, і цю свою вмілість він уже випробував. Він заступав кохану жінку молодиком, і