У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— пана де Шарлюса до Мореля впливала на барона так, що він при кожній нагоді вихваляв позаочі його дивовижну вроду: гадаючи, що це зійде йому з рук, він чинив, як пройда, який не боїться у свідченнях на суді наводити подробиці, невигідні для нього, зате здатні зробити його покази немовби щирішими й правдивішими, не те що покази оскарженого, який б’є себе в груди, присягаючись у своїй невинності. З однаковою певністю, на тому самому перегоні від Донсьєра-Західного до Донсьєра-Дубового чи по-ворітьма, пан де Шарлюс охоче мовив про людей з вельми химерними нахилами і навіть додавав: «От я кажу «химерні», а, власне, сам не знаю чому; адже нічого химерного тут немає», намагаючись переконати самого себе, як йому легко з цією аудиторією. Баронові й справді було з нею легко, бо він знав, що нитка розмови у нього в руках і що слухачі в нього німі, усміхнені, роззброєні легковірністю чи добропристойністю.
Коли пан де Шарлюс не висловлював свого умлівання перед Морелевою вродою (а висловлював він його так, ніби воно було зовсім не дотичне до його нахилу, званого збоченням), він базікав про це збочення так, ніби воно не мало з ним нічого спільного. Часом він навіть називав речі своїми іменами. Помилувавшись на гарну оправу його Бальзака, я спитав, що найбільше йому подобається в «Людській комедії», і він, усе ще в полоні своєї непоз-бутної ідеї, відповів мені так: «Та все: і такі мініатюри, як «Турсь-кий священик» і «Покинута жінка», і величезні фрески «Утрачені ілюзії». Що? Ви не читали «Утрачених ілюзій»? Прегарна річ! Скажімо, той момент, коли Карлос Еррера проїздить у колясі повз замок і питає, як він називається, а йому відповідають, що це Растиньяк, гніздо молодика, якого він колись кохав. І абат упадає в задуму, яку Сванн — дуже дотепно — назвав «Педерастійний сум Олімпіо». А смерть Люсьєнова! Якась людина великого смаку — хто саме, забув, — на питання, яка подія найбільше засмутила його в житті, відповіла: «Смерть Люсьєна де Рюбампре в «Розкошах та злиднях». — «В цьому році, наскільки пригадую, на Бапьзака така сама мода, як торік на песимізм, — ускочив у слово Брішо. — Проте, ризикуючи засмутити шанувальників Бальзака і все ж таки, аж ніяк не важачи, Боже борони, на ролю жандарма в письменстві чи на ролю учителя, який розцяцьковує учнівські зошити червоним олівцем, мушу признатися, що я цього річнистого імпровізатора, карколомні віщування якого ви, як на мене, даремно хвалите на всі заставки, завжди мав за неоковирного писаку, та й годі. Я читав ці «Утрачені ілюзії», бароне, я себе ґвалтував, я себе смикав за чуба, щоб викресати з себе іскру запалу, але кажу як на духу: ці романи-фейлетони, написані з таким патосом, — ґаліматья у квадраті й у кубі: «Щаслива Естер», «Куди криві путі заводять», «У що влітає кохання старим» — це на мене завжди справляло враження Рокамболевих таємниць, піднесених незбагненним читацьким культом на хистку висоту шедевра». — «Ви кажете так, бо не знаєте життя», — зауважив барон, подвійно роздратований, він-бо відчував, що Брішо не збагне ні естетичних, ні інших доказів. «Розумію, — відповів Брішо, — мовлячи з-раблезіанськи, ви залічуєте мене до сорбон-ників, сорбоннапьників, сорбоннаріїв. Але так само, як і мої друзі, я люблю, коли у книзі все щире й правдиве, я не з тих учених сухарів...» — «Чверть години Рабле», — упав йому в річ доктор Коттар уже не розгублено, а з апломбом, — «..які обрікають-ся письменницькою обітницею за статутом абатства О’Буа, під послухом віконта де Шатобріана, великого гримасника, у суворій відповідності з правилом гуманістів. Віконт де Шатобріан...» — «Шатобріан з яблуками?» — ускочив у слово доктор Коттар. — «Це голова цілого братства», — вів далі Брішо, не підхопивши докторового жарту, а доктор, збентежений професоровими словами, стурбовано бликнув на пана де Шарлюса. Коттар подумки засудив Брішо за нетактовність, натомість Коттарів каламбур викликав тонкий усміх на устах княгині Щербатової. «Професор продемонстрував, що уїдлива іронія викінченого скептика не ржавіє», — сказала вона з чемности, показуючи цим, що докторо-ве «слівце» не лишилося для неї непоміченим. «Мудрець — скептик знехотя, — озвався доктор. — Що я знаю? ^обі БеаиЮп[32], — навчав Сократ. Це дуже слушно. Надмір у будь-чому — це вада. Я блідну з серця, як подумаю, що цього вистарчило, щоб ім’я Сократа дожило до наших днів. Власне, що таке його наука? Пусте. Подумайте лишень: Шарко й інші залишили по собі праці в тисячу разів цінніші; принаймні вони на щось спираються, скажімо, заник зіничної реакції як симптом прогресивного паралічу, і про них майже ніхто вже не пам’ятає! Власне, в Сократі нічого незвичайного нема. Такі, як він, гуляли знічев’я й перемовлялись між собою. Це як в Ісуса Христа: «Любіться» — чудово сказано». — «Золотце!» — заблагала пані Коттар. «Звичайно, дружина протестує! Вони всі — невропатки». — «Любий мій докторе! Я аж ніяк не невропатка», — обурилася пані Коттар. «Тобто як вона не невропатка, коли синова хвороба зараз же спричинює в неї нічниці? Зрештою, я визнаю, що Сократ і іже з ним — все це потрібно в інтересах вищої культури, щоб родила земля велетнів. Я завжди цитую першокурсникам цей вислів: £побі БеаШоп. Старий Бушар, довідавшись про це, повіншував мене». — «Я не належу до фанатиків форми для форми, я не став би добирати тільки багатої рими, — тягнув Брішо. — А проте «Людська комедія», де мало людського, надто вже розминається із творами, в яких штука стає понад зміст, як мовить цей єхида Овідій. Отож я маю право обрати середню стежку, що біжить до Медонської парохії, або — до Фернейської пустиньки на однаковій відстані від Вовчої долини, де Рене чудово, без усякого трепету, пильнував своїх обов’язків понтифіка, та від Жарді, де ревний апостол тарабарщини Оноре де Бальзак, шарпаний понятими, невтомно шкрябав пером для своєї ляшки».
— Шатобріан, хай би там що, живий і досі, а Бальзак — великий письменник, — заперечив пан де Шарлюс; він досі поділяв Сваннові
