У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

цілком усвідомлює чи то естетичні, чи то гуманні спонуки, якими пан де Шарлюс виправдовував свою цікавість до Мореля, ще й не забувала подякувати баронові за його зворушливе, як вона висловлювалася, ставлення до скрипаля. Який, одначе, був би ошелешений пан де Шарлюс, аби він почув, що того дня, коли вони з Морелем спізнилися і не приїхали залізницею, Принципалка сказала: «Ми чекаємо лише цих дівок». У барона тим більше відвисла б щелепа, що, днюючи й ночуючи в Ла-Рас-пельєр, він виконував там обов’язки капелана, хатнього абата, а іноді (коли Мореля відпускали на дві доби) ночував там дві ночі поспіль. Пані Вердюрен відводила їм тоді дві сусідні кімнати і, додаючи їм отухи, мовила: «Якщо вам захочеться музикувати, не соромтеся, мури тут фортечні, на вашому поверсі — жодної душі, а муж мій спить сном праведника». У такі дні пан де Шарлюс їздив замість княгині на станцію зустрічати гостей і вибачався перед ними за пані Вердюрен, яка не могла приїхати за станом здоров’я, причому її нездужання він описував так красномовно, що прибульці, входячи з відповідними мінами, гучно дивувалися, застаючи Принципалку бадьорою, на ногах, у сукні з демідекольте.

Бо пан де Шарлюс устиг стати для пані Вердюрен «вірнесеньким із вірних», другою княгинею Щербатовою. Його світське становище залишалося для неї куди непевніше, ніж княгинине, адже про княгиню вона думала, що як та, окрім «ядерця», ніде не буває, то тільки через те, що гордує всіма іншими салонами, віддаючи перевагу саме йому. Самі Вердюрени, узиваючи занудами всіх, хто не запрошував їх до себе, просто лицемірили — ось чому здавалося незбагненним, як Принципалка могла думати, ніби княгиня наділена залізним гартом і зневажає світський шик. А проте пані Вердюрен вірила в це, переконана, що цій світській левиці більше до вподоби інтелектуальне середовище, от вона й уникає зануд. Зрештою кількість зануд, на думку Вердюренів, меншала. Життя на морському курорті не наражало на ті загрози, які б могло крити відвідання цього подружжя у Парижі. Світовці, прибулі до Бальбека без дружин (чим спрощувалися людські взаємини), перші являлися до Ла-Распельєр і з зануд перетворювалися на чарівників. Так сталося із принцом Ґермантським, якого відсутність принцеси навряд чи схилила б до «парубоцької» виправи до Ла-Распельєр, якби магніт дрейфусарства не був такий потужний, що принц, як орел, шугнув на гору, де височів замок, проте, на жаль, того дня, коли Принципалка відлучилася з дому. Зрештою пані Вердюрен не була певна, що принц Жільбер і пан де Шарлюс належать до одного кола. Барон, правда, заявляв не раз, що дук Ґермантський — його брат, але це могла бути похвальба авантурника. Хоч який барон був чепурний, привітний, «вірний» щодо Вердюренів, Принципалка, проте, вагалася кликати його разом із принцом Ґермантським. Вона порадилася зі Скі та з Брішо: «Барон і принц Ґермантський підходять одне до одного?» — «Навіть без мила!» — «Та ні, — дратуючись, промовила пані Вердюрен. — Я питаю, чи вони сумісні?» — «Ну, це вже хтозна». Пані Вердюрен з’ясовувала це питання без жодної потайної думки. Про баронові нахили вона чула, але питаючи ось так, про нахили не думала; їй ішлося про те, чи можна кликати принца вкупі з паном де Шарлюсом, чи пасують вони один до одного. Користуючись цим виразом, звичайним у мистецьких «кланчиках», вона не вкладала в нього нічого сороміцького. Хизуючися своїм знайомством із принцом Ґермантським, вона хотіла повезти його з собою на доброчинний базар, де місцеві моряки збиралися інсценізувати відплиття. Але за нікольством вона доручила супроводжувати принца «вірнісінькому з вірних» — баронові. «Бачте, вони не повинні стояти, як боввани, треба, щоб вони снували туди-сюди, щоб було видно увесь цей шарварок, не знаю, як воно там по-морському. Але ж ви, ви так часто буваєте в порту Бальбек-Пляж, ви могли б, без зайвого клопоту, провести репетицію. Ви ж бо краще за мене вмієте, пане де Шарлюсе, поводитися з морячками. А втім, занадто вже ми носимося з цим принцом Ґермантським. Може, він просто дурень із Жокей-клубу. Ой лишенько, я лаю Жокей-клуб, а ви ж, оскільки пригадується, теж член цього клубу? Ге, бароне! чого ж це ви не відповідаєте: ви член Жокей-клубу? Вам не хочеться йти з нами? Ось книга, яку я саме дістала: по-моєму, для вас цікава. Це Ружон. Титул хвацький: «Серед мужчин».

Я був дуже радий, що пан де Шарлюс заступає часто княгиню Щербатову, бо ми з нею розсварилися з причини благенької і водночас поважної. Якось, їдучи приміським потягом, я запопадливо прислужувався, як завжди, княгині Щербатовій, аж це до вагона ввійшла маркіза де Вільпарізіс. Вона приїхала погостювати до принцеси Люксембурзької, але я, скутий щоденною потребою зустрічатися з Альбертиною, ні разу не відгукнувся на постійні заклики маркізи та її королівської гідности господині. Я відчув докори сумління, побачивши приятельку моєї бабусі, і лише з простого обов’язку (не покидаючи княгині Щербатової) довгенько розмовляв з нею. Мені було невгадно, що маркіза де Вільпарізіс добре знає мою сусідку, але уникає з нею балакати. На дальшій станції маркіза де Вільпарізіс вийшла з вагона, і я потім дорікав собі, що не допоміг їй зійти по приступках; я вернувся на своє місце біля княгині. Аж це — нерідкий випадок перевороту в думках і почуттях людей, у яких хистке становище, в яких страх, як би їх не переминали на зубах, як би ними не гордували, — перед моїми очима сталася разюча відміна. Поглинута читанням «Ревю де Де Монд», княгиня Щербатова відповідала на мої розпити крізь зуби і, зрештою, освідчила, що через мене в неї розгулялася мігрень. Мені було невтямки, в чому мій злочин. Коли я прощався з княгинею, звичний усміх не роз’яснював її обличчя, вона ледь кивнула мені, не подала навіть руки і відтоді не озвалася до мене жодним словом. Але, мабуть, вона сказала щось про мене — що саме, не знаю — Вердюренам, бо як я питав у них, чим я можу прислужитися княгині Щербатовій, вони хором вигукували: «Ні, ні, ні! В жодному разі! Вона не любить, щоб їй робили якісь послуги!» Вони не завзялися нас із княгинею порізнити, просто вона натуркала їм, що їй байдуже до упадання, що її душа далека від світської марноти. Треба було, знаючи владущого нині державного мужа, відомого своєю незламністю, непримиренністю, неприступністю, бачити його в неласці, як він несміливо й запобігливо всміхався на всі зуби якомусь журналістові,