У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

— А ви? — додав він, дивлячись на мене. — Я ж вас просив не привозити його ні в якому разі». — «Та він і не хотів брати мене з собою, — сказав Морель, зводячи у своєму наївному кокетстві на пана де Шарлюса удавано журний і старомодно млосний погляд, сповнений бажання (бо вважав себе невідпорним) обійняти барона і заридати у нього на грудях. — Я приїхав сам, проти його волі. Я приїхав із тим, щоб іменем нашої дружби навколішки благати вас не чинити цього шаленства». Пан де Шарлюс нетямився з радощів. Нерви його могли підвести, але він опанував себе. «Наша дружба, на яку ви геть-то недоречно оце покликаєтесь, — сухо відповів він, — мала б, навпаки, підказати вам, що ви повинні підтримати мене зараз, коли я поклав собі не прощати бецманові, який блягузкає про мене всяке мерзенство. Зрештою, якби я й хотів зглянутися на благання того, хто, наскільки я пам’ятаю, мав до мене більше прихилля, відступити мені вже годі: листи до секундантів я послав і не сумніваюся в їхній згоді. Ви завжди поводилися зі мною по-дурепському: замість пишатися повноправно з переваги, яку я вам дав, замість утовкмачити цій тижбі вахмістрів і джур, серед яких вас закинула військова служба, що приязнь зі мною — це велике добро для вас, ви пнетеся переді мною вибріхуватися, ви мало не визнаєте собі за безглузду заслугу, що не відчуваєте до мене якоїсь удячности. Я знаю, — додав барон, уникаючи випинати, як його ображали деякі сцени, — ваша провина лише в тім, що на вас упливають завидники. Але як вам не сором у ваших літах бути таким нетямою (та ще й зле вихованим), щоб не здогадатися одразу: тільки-но ви зробилися моїм обранцем і дістали багато переваг, вашим товаришам стало завидки і вони тепер пнуться, щоб нас посварити й захопити ваше місце. Я не вважав за потрібне попереджати вас про листи, які я діставав із цього приводу від тих, кому ви довіряли найбільше. Я гордую облесництвом тих лакуз, як і їхніми безсилими глузами. Єдиний, про кого я дбав, це ви, бо я дуже вас люблю, але всяка прихильність має свої межі, і ви це повинні розуміти». Хоч як слово «лакуза» різонуло Морелів слух, але саме тому, що батько його був лакизою, пояснення всіх соціальних негараздів «заздрістю», пояснення простацьке й безглузде, але ще дійове, пояснення, на яке «ловиться» певний люд, так само, як «ловляться» глядачі на старі акторські трюки, як «ловляться» на найменшу загрозу клерикальної небезпеки на всіляких зборах, зустрічало в Мореля віру таку саму сліпу, як і в Франсуази або в челяді Ґермантів, які бачили в заздрощах джерело вселюдського безголов’я. Він ні на мить не сумнівався, що товариші прагнуть його кишнути, і відчував себе подвійно нещасливим на думку про цей вигаданий, але в його голові злоповісний поєдинок. «От лихо! — гукнув Чарлі. — Я цього не переживу. А хіба секунданти не поба-чать нас перед зустріччю з офіцером?» — «Не знаю, гадаю, що так. Одному я дав знати, що просиджу тут цілий вечір і що я маю дати йому інструкції». — «Маю надію, що прихід його вас напоумить. Тільки дозвольте мені зостатися з вами», — промовив Морель благально. Пан де Шарлюс тільки цього й прагнув. Але здався не зразу. «Ви б помилилися, якби подумали, що тут доречне прислів’я: «Кого люблю, того й б’ю», — я вас дуже люблю, але й після нашої сварки збираюся покарати не вас, а тих, хто збирався вдарити вас ножем у спину. Відтоді на їхні здивовані каверзні зухвалі питання, як така людина, як я, може приятелювати з таким жиголо, з таким випанком, як ви, я відповідав гаслом моїх родичів Ларошфуко: «В цьому моя відрада». Я стільки разів вам казав, що ця відрада може стати для мене найвищою радістю і що ваше мимовільне піднесення не може принизити мене!» В пориві майже безтямної гордині барон звів руки й гукнув: «Tantus ab ипо splendor![42] Потурати ще не означає знизитися, — додав він, трохи втихомирившись після вибуху гордоти й радости. — Маю надію, що в жилах обох моїх супротивців, хоча я їм і нерівня, все ж тече така кров, яку мені не сором буде пролити. Я вже зібрав негласні дані, і вони мене заспокоїли. Якщо у вас ще залишилося до мене бодай якесь почуття вдячности, ви б пишалися, що через вас у мені воскресає войовничий дух моїх предків і що я, побачивши, який ви дурненький, повторюю, як і вони, в разі фатальної розв’язки: «Смерть для мене є життя». І пан де Шарлюс мовив це цілком щиро, і не тільки через любов до Мореля, а ще й тому, що войовничість (барон наївно вірив, що вона дісталася йому від предків) переповнювала його радістю на думку, що йому доведеться битися, і тепер він пошкодував би, що не відбудеться поєдинку, який він спершу задумав лише на те, щоб підманити Мореля. Перед кожною дуеллю він нараз відчував у собі звагу, він ставив себе на місце славетного коннетабля Ґерманта, а проте, як кидав рукавичку хтось інший, це не викликало в нього жодного співчуття. «Гадаю, це чудово! — захоплено казав він, відбиваючи кожне слово. — Сара Бернар ув «Орлятку» — кака. Муне-Сюллі в «Едіпі» — кака. Хіба як він грає на Аренах Німа, в його грі помітна якась потуга перевтілення. Але що це все проти неймовірного видовища — проти герця правдивого потомка коннетабля!» Аж це пан де Шарлюс, нетямлячись від захвату, почав робити такі випади, — достоту як у Мольєра, — що ми з Морелем обачненько присунули до себе пивні кухлі й почали побоюватися, як би, скоро схреститься зброя, не були поранені не лише пе-ребійці, а й лікар та секунданти. «Яке видовище для маляра! Ви знайомі з паном Ельстіром, — сказав він мені, — от би вам запросити його!» Я відповів, що Ельстір не мешкає зараз на узбережжі. Пан де Шарлюс підкинув, що йому можна послати телеграму. «Я-бо що для нього, — додав він, побачивши, що я мовчу. —Для майстра завжди цікаво — а він, я вважаю, справжній майстер — увічнити на полотні приклад етнічного відродження. Адже таке буває раз на сто років».

Пан де Шарлюс надпоривався з