Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
— Я дивлюсь, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Їй же богу, він довбе граматику Меррея! Розвиває свій розум, бідолаха. Але що він там каже далі? Тс-с!
— Я дивлюсь, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Напам’ять учить, чи що? Тс-с! Знову!
— Я дивлюся, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Якась кумедія…
— І я, і ти, і він; і ми, і ви, і вони — всі кажани. А я ворона, надто коли стою на вершечку оцієї ось сосни. Кра! Кра! Кра! Кра! Кра! Кра! Чим я не ворона? А де ж вороняче опудало? А, он воно стоїть: два маслаки встромлено в старі колоші, а ще два — в рукави старої куртки.
— Чи це він не про мене? Гарний комплімент! Бідний хлопець!.. Хоч піди та повісься. Чи принаймні відійду поки що далі від нього. Всіх інших я ще можу терпіти, бо в них розум простий і жарти прості; а в цього, як на мене, аж надміру божевільно закручені, так що й самому з глузду зсунутись недовго. Піду, хай він собі мурмоче.
— Оце пуп корабля — оцей ось дублон, — і всім їм аж руки сверблять відкрутити його. Та спробуй-но відкрути собі пупа: що з цього вийде? Але знов же, як він зостанеться тут, теж недобре, бо коли щось прибите до щогли, то це знак, що корабель у біді. Ха-ха! Старий Ахаве! Білий Кит тебе приб’є, прицвяхує! Це соснина. Мій тато вдома, в Толлендській окрузі, якось був зрубав соснину й знайшов у ній врослий срібний перстень. То була, шлюбна обручка якоїсь старої негритянки. Як вона туди попала? Отак само спитають і в день страшного суду, коли виловлять із моря оцю стару щоглу, оброслу скойками замість кострубатої кори, і знайдуть під ними цей дублон. Ох, золото! Коштовне, дороге золото! Скоро тебе забере зелений скнара! Тс-с-с! Тс-с! Бог ходить між світами, збирає ожину. Кухарю! Гей, кухарю! Звари нас! Дженні! Гей, гей, гей, гей, гей, Дженні! Дженні! Спечи нам кукурудзяного коржа!
100
НОГА Й РУКА.
«ПЕКВОД» І3 НЕНТАКІТУ
ЗУСТРІЧАЄ «СЕМЮЕЛА ЕНДЕРБІ»
З ЛОНДОНА
— Агей, на кораблі! Бачили Білого Кита?
Так закричав Ахав, знову вітаючи корабель з британським вимпелом, що наближався до нас від корми. Старий капітан стояв у своєму човні, підвішеному на юті, тримаючи рупор біля уст і демонструючи костяну ногу чужому капітанові, що недбало напівлежав на носі свого вельбота. То був засмаглий, дужий, добродушний, гарний з себе чолов’яга років шістдесяти чи близько того, одягнений у простору куртку з синього «лоцманського» сукна, що звисала на ньому рясними складками; один рукав був порожній і маяв у нього за спиною, як гаптований рукав гусарського плаща.
— Бачив Білого Кита?
— А ти бачив оце? — і, відкинувши полу куртки, англієць показав білу руку з кашалотової кістки, що мала на кінці дерев’яну довбешку, схожу на бондарський молоток.
— Спускайте мій човен! — несамовито загорлав Ахав, перекидаючи весла. — Мерщій!
Менш як за хвилину — Ахав навіть не покидав суденця — вельбот з усією командою був уже на воді, а незабаром підплив до борту чужого корабля. Але тут вийшла на яв кумедна перешкода: зопалу Ахав зовсім забув, що він, відтоді як утратив ногу, ще ні разу не піднімався в морі на борт жодного чужого корабля, а на свій йому допомагав підніматися хитромудрий, дуже зручний механічний пристрій, що був на «Пекводі». А перевезти той пристрій до іншого корабля за одну хвилину було б навряд чи можливо. Тим часом у чистому морі видертись із човна на палубу корабля — діло нелегке для будь-кого, хто не звик робити це мало не щогодини, як китобої: адже хвиля то підкидає човен мало не до фальшборту корабля, то він за мить уже опадає мало не до його кіля. Ну, а на англійському кораблі, звісно, не могло бути такого рятівного пристрою, і одноногий Ахав раптом опинився в ганебному становищі незграбного «суходільного щура»: він тільки безнадійно дивився на хистку, змінну висоту, на яку він навряд чи міг попасти.
Здається, ми вже згадували про те, що будь-яка, навіть найдрібніша незручність, бодай непрямо спричинена його каліцтвом, майже завжди страшенно дратувала й гнівила Ахава. А цього разу під поглядами двох помічників капітана чужого судна, які, перехилившись через фальшборт над трапом із прибитих до борту щаблів, спускали йому пару гарно оздоблених мотузяних поручнів, він розлютився ще дужче. Бо спершу їм і на думку не спало, що одноногому чоловікові не під силу скористатися цією морською балюстрадою. Але ніякова хвилина не затяглась надовго, бо капітан-англієць, умить зрозумівши, в чому клопіт, гукнув:
— Бачу, бачу! Стривайте там! Хлопці, швидше спустіть розбиральні талі!
На щастя, англійці тільки день чи два як скінчили білувати кита, і великі талі ще висіли на грот-щоглі, а з їхнього блока звисав масивний, круто загнутий гак, уже сухий і чистий. Його хутко спустили до Ахава, і той, умить зміркувавши, що до чого, перекинув через гак здорову ногу (так, ніби сів верхи на лапу якоря або в розсоху на яблуні), вхопився рукою за линву, гукнув, щоб піднімали і сам почав допомагати, перебираючи линву руками. Незабаром його помаленьку перенесли через високий фальшборт і м’яко спустили на вершок кабестана. Підійшов капітан-англієць, дружньо простягаючи для вітання кістяну руку, а Ахав виставив уперед свою кістяну ногу, схрестив її з тією рукою (наче дві меч-риби схрестили свої бивні) й гукнув грубим голосом, ніби морж:
— Так, так, друзяко! Потиснімо один одному кістки! Я тобі руку, ти мені ногу! Твоя
