і одержали ці гроші, а Надір з конкурентного халалу дав три тисячі, Мо прийшов до ХВІ, весь із себе мачо, і виклав свої грошенята. Друга причина для навернення Мо була більш особистою. Насильство. Насильство і крадіжки. Вісімнадцять років Мо був господарем найбільш популярної м’ясної крамнички Північного Лондона, такої популярно, що, врешті, він викупив сусідню крамничку і влаштував там м ясний та кондитерський відділи. І за той період, поки він тримав обидві крамнички, його регулярно били та обкрадали щонайменше тричі на рік. І це не беручи до уваги гахів по голові, ударів залізяками, копів по яйцях та інших речей, від яких не бувало багато крові. Мо навіть своїй
дружині не телефонував у таких випадках, не те що поліції. Ні, причиною вступу до ХВІ було серйозне насильство. Мо п’ять разів порізали (Ах), він втратив три фаланги пальців (Аааай), мав переломи обох рук і обох ніг (Ооооооо), йому підпалювали ступні (Іiiiiiiiii), вибивали зуби копняками (ка-туууууф), і пневматична куля одного разу застрягла (пум) в його, на щастя, товстій і м’якій дупі. Баф! І Мо був непересічним чоловіком. Він мав щось таке. Побої не зламали його, не змусили стежити за кожним своїм словом і ходити згорбившись. Він був таким же, як і раніше. Але один у полі не воїн. Навколо не було нікого, хто б міг допомогти. Першого разу, коли йому полічили молотком ребра у січні 1970-го, він мав досить наївності, щоб заявити констеблеві, результатом чого став пізній візит поліціянтів, які добряче його накопали. Відтоді насильство і грабунок стали невід’ємними частинами його існування, сумним видовищним спортом, за яким спостерігали мусульманські діди і молоді мамочки, котрі приходили до нього по своє курча і швидко тюпали звідти, заціплені страхом, що вони стануть наступними жертвами. Насильство і грабунок. Нападники були старшокласниками, що приходили в сусідню крамничку купити собі солодощів (саме тому Мо ніколи не впускав до крамнички більш як одного учня Ґленард Оак за один раз; це, звісно, не допомагало, бо вони просто змінювали одне одного і лічили йому ребра по черзі), деградованими пияками, підлітками-бандюками, батьками підлітків-бандюків, фашистами загалом, неонацистами зокрема, любителями американського більярду, любителями дартсу, футболістами і просто натовпами секретарок у білих міні і на смертоносних підборах. Усі ці люди мали до нього свої претензії: він був пакі (спробуй поясни п’яному в пень касиру сусіднього супермаркету, що ти з Бангладеш); він відводив половину своєї крамнички на те, щоб продавати гниле пакистанське м’ясо; він носив зачіску із гривкою; він слухав Елвіса (То ти любиш Елвіса? Любиш? Ей, пакі! Любиш?); він продавав цигарки за високою ціною; він жив далеко від свого дому (Чого ти не їдеш назад у свою країну? — А як я тоді продаватиму вам сигарети, блін?); або просто у нього був не той вираз обличчя. Але всі ці люди мали одну спільну рису. Вони всі були білі. І ця річ вплинула на політичні погляди Мо більше, ніж усі партійні промови, з’їзди і петиції на світі. Це привело його в лоно своєї релігії швидше, ніж привело б об’явлення архангела Джебраїла. Остання крапля, якщо можна так сказати, додалася за місяць до вступу у ХВІ, коли біла «молодь» зв’язала Мо, відко`пала, скинула в підвал, забрала всі його гроші й підпалила крамницю. Його покручені руки (результат багатьох переломів) врятували його від смерті у вогні. Але він стомився балансувати на межі смерті. Коли ХВІ дали Мо листівку, де йшлося про війну, що вже почалася, він подумав: ну нахер. Нарешті хтось заговорив так, як я думаю. Мо був на фронті цієї війни останні вісімнадцять років. І ХВІ, виглядало на те, розуміли, що цього не
достатньо — що його діти в порядку, ходять до гарної школи, грають у теніс і мають бліду шкіру, що гарантує їм недоторканність упродовж усього життя. Це добре. Але цього не достатньо.
Він хотів хоч трохи відігратися. За
себе. Мо прагнув, щоб брат Ібрагім вийшов на сцену і порвав християнську культуру і західну мораль. Він бажав, щоб йому розтлумачили дегенеровану сутність цих людей. Він волів знати їхню історію, політику і причини. Він хотів побачити, як на долоні, їхнє мистецтво, і їхню науку, і їхні смаки. Але слів ніколи не буде достатньо; Мо вже чув так багато слів (Якщо ви можете написати доповідну… Можливо, ви докладно опишете нам, як виглядав нападник), і слова ніколи не дорівнювали дії. Він волів знати, чому ці люди лічили йому ребра. І він хотів піти і полічити ребра деяким із цих людей.
— Він справляє враження, Міллате, нє? Справджує всі наші сподівання.
— Ага, — знуджено сказав Міллат. — Напевне. Але менше патякати, більше робити, якщо вже хоч знати, шо я думаю. Всюди невірні.
Мо з ентузіазмом закивав:
— О, так, брате. Ми з тобою тут наче одна голова. І я чув, є ще дехто, — сказав Мо пошепки, майже торкаючись Міллатового вуха своїми товстими, пітними губами, — хто націлений на дію. Миттєву дію. Брат Гіфан мені сказав. Про 31 грудня. І брат Шіва, і брат Тірон…
— Ага, ага, я знаю, хто вони. Вони — саме серце ХВІ.
— І вони сказали, ти його особисто знаєш — цього цілого вченого. Ти у вигідній позиції. Я чув, ти його друг.
— Був, був його другом.
— Брат Гіфан казав, що ти маєш запрошення і що ти організуєш…
— Сиди тихо, — роздратовано сказав Міллат, — не всім це треба знати. Хочеш стати обраним, пильнуй, шо говориш.
Міллат зміряв Мо поглядом. Одяг, який він на себе почепив, нагадував парашутистський костюм Елвіса 70-х. Величезне черево зручно спочивало на колінах.
Він різко запитав:
— Ти вже старий, нє?
— Ти, малий засранець, просто грубіян. Я сильний, як бик.
— Ага, ну, сила нам якраз не потрібна, — сказав Міллат, постукуючи собі по скроні, — нам треба, щоб згори щось трохи було. Нам спершу треба зайти туди так, щоб нас ніхто не помітив, нє? У перший вечір. Там буде натовп.
