Білі зуби - Зеді Сміт

— Ага, дякую, Джойс. Дякую, шо нагадала.

— Любов — причина, Айрі.

— Ні, Джойс, любов не є нахрін ніякою причиною, — Айрі стояла на порозі дому Чалфенів, спостерігаючи за власним, матеріалізованим на морозі подихом. — Це просто слово на п’ять букв, яке добре рекламує страхування і шампуні-кондиціонери. Тут, бляха, дуже холодно. Будеш мені винна.

— Усі всім винні, — погодилася Джойс і зачинила двері.

Айрі вийшла на вулицю, яку знала, як свої п’ять пальців, і пішла шляхом, ходженим мільйон разів. Якби її тоді хтось запитав, що таке пам’ять, яке найточніше визначення пам’яті, вона б відповіла: це вулиця, на якій ти вперше стрибнув у купу жовтого листя. І зараз вона якраз йшла такою вулицею. З кожним рипучим кроком набігали спогади про інші рипучі кроки. Її пронизували знайомі запахи: мокра деревина, і рінь навколо насаджень, і запах вологого листя. Вона відчула зворушення. Незважаючи на рішення стати дантистом, вона ще не втратила поезії в душі, і тому з нею ще траплялися дивацькі прустіанські миті, нашарування на нашаруваннях, хоча переважно вона переживала це в дантистських термінах. Її тягнуло — так буває з чутливим зубом або із «фантомним» зубом, де немає нерва, — її тягнуло, коли вона йшла повз гараж, де вони з Міллатом, по тринадцять років кожне, виклали п’ятдесят пенні, вкрадених із банки з-під варення з Ікболового серванта, і відчайдушно намагалися купити цигарку. Її пройняв біль (як під час серйозного зміщення, коли один зуб тисне на інший), коли вона проходила парк, де вони дітьми каталися на велосипеді, де викурили свій перший косячок, де він одного разу поцілував її в бурю. Айрі хотілося віддатись цим спогадам: вивалятися в них, підсолодити їх ще більше, розтягнути їх, особливо поцілунок. Але вона тримала в руці холодний ключ, і життя, що її оточувало, було дивніше за фантазію, кумедніше за фантазію, жорстокіше за фантазію, і з такими наслідками, яких не має жодна фантазія. Вона не хотіла встрявати в довгу історію цього життя, але вона вже встряла, і вона відчувала, як її волочать за волосся до розв’язки, просто вулицею: «Кебаби Маліка», «У містера Чонга», «У Раджі», «Пекарня Малковича» — вона могла перелічувати, заплющивши очі; потім униз, до закаканого голубами моста, і на довгу широку дорогу, що впадає в Гладстон Парк, як у зелений океан. У таких спогадах можна втопитися, але вона намагалася вільно плавати в них. Вона перескочила парканчик навколо дому Ікболів, як робила мільйон разів, і подзвонила у двері. Минулий час. Майбутній доконаний.

Нагорі, у своїй спальні, Міллат уже п’ятнадцять хвилин ламав голову над письмовими інструкціями брата Гіфана щодо акту поклоніння (листівка «Правильне обожнювання») — САЙДА: поклоніння. В сайді пальці зімкнені, вказують у напрямку кібли на одній лінії з вухами, голова між долонями. Фард вимагає покласти голову на щось чисте: камінь, землю, дерево, тканину, і кажуть (мудрі люди), що ваджиб вимагає покласти носа теж. Неприпустимо класти на землю тільки ніс, без поважної на те причини. Класти тільки чоло на землю — це макрух. У сайді ти повинен проказати «Субхана раббійял-ала» принаймні тричі. Шіі кажуть, що краще класти голову на цеглину із карбальської глини. Фард і ваджіб вимагають класти обидві ноги або принаймні хоч пальці обох ніг на землю. Якщо впродовж сайди чоло, ніс або ступні на коротку мить відірвуться від землі, нічого страшного не відбудеться. Суннат вимагає, щоб у сайді пальці ніг були зігнуті й повернуті в бік кібли. У Раддуль-мукхарі написано, що ті, хто…

Він дістався тільки до цього, і залишалося ще три сторінки. На спині виступив холодний піт від самих намагань згадати, що таке халал чи хараам, фард чи суннат, макрух-тахріма (суворо заборонений) чи макрух-танзіні (теж заборонений, але не так суворо). Розгублений, він здер із себе футболку, перев’язав свій красивий торс багатьма поясами, став перед дзеркалом і почав практикувати інший, звичний і знайомий до дрібниць ритуал:

— Ти на мене дивишся? На мене дивишся?

— Ну, а на кого нахрін ще ти можеш так витріщатись, га?

— Тут більше нікого нема.

— Ти на мене дивишся?

Він був якраз у самому розпалі, витягуючи з кишені уявні пістолети і ножі, коли зайшла Айрі.

— Так, — сказала Айрі, поки він зідіотіло стояв перед нею, — я дивлюся на тебе.

Швидко і тихо вона пояснила йому про нейтральне місце, про аудиторію, дату і час. Вона доклала до цього власне прохання про компроміс, мир і обережність (так роблять усі!), а тоді підійшла ближче і поклала холодний ключ у його теплу долоню. Майже без жодного значення вона торкнулася його грудей. Просто до того місця, де, між тугих поясів, що стягували шкіру, билося його серце — так сильно, аж можна було почути вухами. І позаяк Айрі бракувало досвіду в цій сфері, вона поплутала пульсування стисненої крові із пульсуванням прихованої пристрасті. А для Міллата спливло вже багато часу, відколи його хтось торкався або він торкався когось. І на додачу до цього дотик пам’яті, дотик десяти років нерозділеної любові, дотик довгої, довгої історії — і результат не забарився.

За мить були задіяні їхні руки, задіяні ноги, губи, і вони покотилися підлогою, сплівшись тілами (і вже більше сплестися було неможливо), кохаючись на молитовному килимку. Але потім так само раптово і гарячково, як почалося, все скінчилося; вони відпустили одне одного, жахнувшись кожне зі своїх причин, Айрі відскочила за двері, гола, знічена і засоромлена, боячись побачити, як він про це шкодуватиме; а Міллат схопив молитовний килимок і поклав його в напрямку Каби, так, щоб килимок лежав рівно на підлозі, не на книжках і не на черевиках, його пальці були зімкнені й вказували на кіблу, в одній лінії із вухами, лоб і ніс торкалися підлоги, обидві ноги твердо на землі, але пальці не зігнуті, він простягнувся в бік Каби, але не заради Каби, але тільки заради Аллаха та’ала. Він стежив, щоб нічого не забути, поки Айрі, схлипуючи, вдягнулася за дверми і пішла геть. Він пильнував, аби нічого не забути, бо він