Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Ательні був дуже балакучим, і потихеньку Кері дізнався про все його життя. Чоловік хапався за різноманітні справи і, як здавалося, усе, за що він брався, закінчувалося кепсько. Він працював на чайній плантації на Цейлоні, комівояжером із продажу італійських вин в Америці; найдовше Ательні пропрацював секретарем у водопостачальній компанії Толедо; а ще він працював журналістом і деякий час займав посаду судово-поліцейського репортера у вечірній газеті; йому довелося побувати заступником редактора в мідлендській газеті та редактором у ріверській. На кожній посаді чоловік нахапався потішних анекдотів і задоволено розповідав, радіючи своєму вмінню розважати компанію. Читав він чимало, захоплюючись здебільшого незвичними книжками і з дитячим задоволенням виливаючи на слухачів несистематизовані знання. Три чи чотири роки тому принизлива вбогість змусила Ательні стати рекламним агентом однієї фабрики одягу в пресі. Попри те що робота здавалася чоловікові не гідною його можливостей (які він цінував украй високо), непохитність дружини і потреби сім’ї змусили його залишитися на цій посаді надовго.

90

Вийшовши від Ательні, Філіп повертався уздовж Ченсері-лейн та Стренду, а потім сідав на автобус у кінці Парламент-стрит. Однієї неділі, коли їхня дружба тривала вже шість тижнів, він пішов звичним маршрутом, але виявив, що автобус до Кенсінґтона вже повний. Надворі був червень, проте цілий день дощило, і ніч видалася вогкою і холодною. Кері дійшов до Піккаділі-Сьоркус, сподіваючись сісти в автобус там, — зупинка була біля фонтана, а в автобусі рідко можна було зустріти більше двох-трьох людей. Транспорт ходив тут щоп’ятнадцять хвилин, тож довелося трошки почекати. Філіп ліниво розглядав натовп. Шинки саме зачинялися, і на вулицях було людно. Він обмірковував ідеї, на які Ательні чарівним чином завжди вдавалося наштовхнути співрозмовника.

Раптом Філіпове серце завмерло. Він побачив Мілдред. Юнак не згадував про неї вже кілька тижнів поспіль. Дівчина переходила дорогу на розі Шафтесбері-авеню й зупинилася, щоби пропустити кілька кебів. Вона уважно слідкувала за транспортом і не помічала більш нічого. Мілдред була вбрана в чорний солом’яний капелюшок, прикрашений цілим оберемком пір’я, і чорну шовкову сукню; серед жінок саме панувала мода на шати зі шлейфом; кеби проїхали, дівчина перейшла дорогу і, замітаючи шлейфом вулицю, рушила вздовж Піккаділі. Серце у Філіпа гупало, мов божевільне, коли він кинувся назирці. Він не збирався розмовляти з Мілдред, але здивувався, куди вона йде о такій годині. Йому хотілося подивитися дівчині в очі. Вона йшла повільно, повернула на Ейр-стрит, а потім вийшла на Реджент-стрит і знову рушила в напрямку Піккаділі-Сьоркус. Філіп збентежився. Він не розумів, що Мілдред робить. Можливо, вона на когось чекає, і йому страшенно захотілося дізнатися, на кого саме. Дівчина обігнала невисокого чоловіка в капелюсі-котелку, котрий повільно шпацирував у тому ж напрямку, що й вона, і подивилася на нього краєм ока. Потім вона пройшла ще кілька кроків та, опинившись біля «Свон і Едґардс», зупинилася і завмерла обличчям до дороги. Коли коротун наблизився до неї, Мілдред усміхнулася. Чоловік на мить витріщився на неї, а потім відвернувся і поспіхом рушив геть. Аж тоді Філіп усе зрозумів.

Жах приголомшив його. На мить юнак відчув таку слабкість, що ледве втримався на ногах; потім він рвучко підійшов до дівчини і торкнувся її руки.

— Мілдред.

Страшенно налякавшись, дівчина обернулася. Кері здалося, що вона почервоніла, але в темряві він погано бачив. Кілька секунд вони мовчки стояли й дивилися одне на одного. Нарешті Мілдред озвалася:

— Не сподівалася побачити вас.

Філіп не знав, що відповісти; він був страшенно вражений; слова в голові бігали наввипередки і здавалися жахливо мелодраматичними.

— Це огидно, — видихнув він майже нечутно.

Мілдред не відповіла; вона відвернулася і дивилася на хідник під ногами. Кері відчув, як страждання спотворюють його лице.

— Ми можемо кудись зайти й поговорити?

— Я не хочу говорити, — похмуро кинула дівчина. — Дайте мені спокій, гаразд?

Філіпові спало на думку, що її вкрай потрібні гроші, тож він не може дозволити собі піти геть о такій порі.

— Якщо ви в скруті, у мене є кілька соверенів, — бовкнув він.

— Не розумію, про що це ви. Я просто прогулювалася, повертаючись додому. Збиралася зустрітися з однією дівчиною з роботи.

— Заради Бога, хоч зараз не брешіть, — попросив Філіп.

Він помітив, що дівчина плаче, і знову перепитав:

— Ми можемо піти кудись поговорити? Можна мені піти до вас?

— Ні, не можна, — схлипнула дівчина. — Мені не дозволяють приводити джентльменів. Якщо хочете, можемо зустрітися завтра.

Філіп був переконаний, що завтра Мілдред не прийде, і не збирався її відпускати.

— Ні. Ви мусите відвести мене кудись просто зараз.

— Ну, я знаю одну кімнату, але там беруть шість шилінгів.

— Байдуже. Де вона?

Дівчина назвала адресу, і Філіп зупинив кеб. Вони доїхали до зашарпаної вулички позаду Британського музею, неподалік від Ґрейс-Інн-роуд, і Мілдред зупинила екіпаж на розі.

— Вони не люблять, коли під’їжджають аж до дверей, — пояснила вона.

Відколи вони сіли у кеб, це були перші промовлені нею слова. Вони пройшли кілька ярдів, і Мілдред тричі різко постукала в двері. Філіп помітив у фрамузі[297] табличку з оголошенням, у якому пропонувалося винайняти квартиру. Двері рвучко розчахнулися, і висока літня жінка пустила їх усередину. Вона глипнула на Філіпа і пошепки сказала щось Мілдред. Дівчина відвела Кері коридором до затильної кімнати. Усередині було досить темно. Мілдред попросила сірник і запалила гасову лампу; скла не було, і полум’я різко розгорілося. Філіп побачив невеличку брудну спальню, захаращену розмальованими під сосну меблями; мереживні фіранки були вкриті плямами, а камінна решітка ховалася за великим паперовим віялом. Мілдред опустилася на стілець біля каміна, а Кері сів на краєчок ліжка. Він почувався присоромлено. Помітив, що обличчя Мілдред щедро розмальоване рум’янами, а брови підведені чорним, але дівчина однаково мала змарнілий і хворий вигляд, і рум’янець лише підкреслював зеленкувату блідість шкіри. Мілдред мовчки витріщалася на паперове віяло. Філіп не міг вигадати, що сказати, — у горлі стояв клубок, наче він збирався розридатися.

— Господи, як це огидно, — прохрипів Кері.

— Не розумію, чому ви взагалі пхаєте у це носа. Мені здавалося, що ви радше мали б зрадіти.

Філіп не відповів, і за мить Мілдред почала схлипувати.

— Ви ж не думаєте, що я займаюся цим заради задоволення. Правда?

— Ох, люба моя, — вигукнув він. — Мені так шкода. Мені страшенно шкода.

— Який мені з цього зиск?

Філіп знову не знаходив слів. Він розпачливо боявся бовкнути щось, що