Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Філіп, так і не промовивши жодного слова, повернувся до фотографії Толедо, яка найбільше з усіх картин захопила його. Він не міг відвести від неї погляду. Юнака пройняло дивне відчуття, що він стоїть на порозі відкриття якоїсь нової життєвої істини. Від передчуття пригоди мороз пішов поза шкірою. На мить він згадав про кохання, від якого помирав: у порівнянні зі збудженням, яке тепер охопило його серце, любов здавалася чимось буденним. На видовженій картині, на яку він дивився, на горбочку скупчилися будинки; в одному кутку хлопчик тримав велику карту міста, у другому виднілася символічна фігура — ріка Таг, а в небесах була зображена Діва Марія в оточенні янголів. Ці краєвиди суперечили Філіповим смакам, адже він був завсідником у колах, де цінувалася точність реалізму; однак хлопець знову здивовано відчув, що ця картина ближча до реальності, ніж досягнення всіх майстрів, кого він шанобливо намагався наслідувати. Кері почув слова Ательні про точність зображення: коли містяни приходили подивитися на картину, вони впізнавали на ній свої будинки. Художник малював точнісінько те, що бачив, але дивився він очима душі. У блідо-сірому місті було щось неземне. Це було місто душі, осяяне химерним світлом, що не належало ні дню, ні ночі. Воно стояло на зеленому пагорбі (але такої зелені не знайдеш на землі), оточене масивними стінами і бастіонами, непідвладними ані машинам, ані двигунам, створеним людськими руками; зруйнувати їх можна було лише молитвами і постом, покаянними зітханнями й умертвінням плоті. Це була твердиня Господня. Жоден каменяр не знав каменів, із яких її звели; їхній вигляд наганяв страх, і глядач запитував себе, що за люди живуть за ними. Можна було крокувати вулицями цього міста і не здивуватися, виявивши, що вони безлюдні, та все ж не порожні — ви відчували чиюсь незриму присутність, про це кричали всі ваші внутрішні відчуття. Це було таємниче місто, в якому уява налякано тремтіла, наче подорожній, увійшовши зі світла в темряву; ним тинялися оголені душі, котрим відкрилося незнане, і химерно переповнювалися пережитою зустріччю зі знайомим до останньої краплі, та все ж невимовним абсолютом. Нікого не дивувало, що в цьому синьому небі, реальність якого впізнавало не око, а душа, вкритому розхристаними хмарками, принесеними сюди чужими вітрами, схожими на крики й зітхання загублених душ, являлася в червоних шатах і синій мантії Діва Марія в оточенні крилатих янголів. Філіп відчував, що мешканців міста це видіння не здивує, вони благочестиво подякують і підуть далі своєю дорогою.
Ательні оповідав про іспанських письменників-містиків, про Терезу Авільську[293], святого Івана від Хреста, фрая Луїса де Леона[294]; у кожному з них жила та жага незримого, котру Філіп помітив у картинах Ель Ґреко: здавалося, вони могли торкатися до безтілесного й бачити невидиме. Це були іспанці своєї епохи, осяяні могутніми подвигами величної нації: їхні мрії були сповнені думок про Америку і про зелені острови Карибського моря; у їхніх жилах текла сила, всотана зі столітніх битв із маврами; вони були володарями світу й пишалися цим, і відчували в собі неохопні простори, жовтогарячі пустелі, вкриті шапками снігу гори Кастильї, сонячне сяйво, синє небо і квітучі рівнини Андалузії. Життя було сповнене пристрасті та різноманіття; воно пропонувало багато, і через це вони тривожно прагнули більшого; залишалися людьми і ніколи не вдовольнялися, перетворювали свою неспокійну жвавість на пристрасну гонитву за чимось невловимим. Ательні не приховував радості, нарешті йому вдалося знайти когось, кому можна було прочитати переклади, якими він уже давненько займався в хвилини дозвілля; своїм глибоким вібрато він читав духовні гімни фрая Луїса де Леона про Душу та її коханого Христа, що починалися словами en una nocha oscura[295] і noche serena[296]. Чоловік переклав їх просто, але вміло, йому вдалося знайти слова, які перш за все передавали грубо обтесану велич оригіналу. Картини Ель Ґреко пояснювали їх, а вони пояснювали його картини.
Філіп виплекав у собі дещо зневажливе ставлення до ідеалізму. Він завжди з пристрастю ставився до життя, а ідеалізм, який траплявся на шляху, видавався здебільшого боягузливою втечею від світу. Ідеаліст, нездатний змиритися зі штовханиною в людському натовпі, заглиблюється в себе; йому не вистачає сил на боротьбу, тому він називає битву вульгарним заняттям; він марнославний і заспокоює себе тим, що зневажає друзів, котрі оцінюють його не так високо. Типовим ідеалістом для Філіпа був Гейворд — білявий, млявий, зараз уже занадто гладкий і майже лисий чоловік досі хизувався залишками свого колишнього гарного вигляду і запевнянь, що у невизначеному майбутньому займатиметься чимось вишуканим; завершувалися ці балачки віскі та походеньками з вульгарними вуличними шльондрами. Повстаючи проти всього, що уособлював Гейворд, Філіп вимагав життя, яким воно було — нещадним, грішним, спотвореним, і не ображався на нього; юнак виголошував, що хоче бачити людину оголеною, без прикрас, а зіштовхуючись із ницістю, жорстокістю, самозакоханістю чи хтивістю, лише потирав руки: ось так виглядає справжнє життя. У Парижі він вивчив, що не існує ані краси, ані потворності, є тільки істина: пошуки краси — звичайна сентиментальність. Хіба не він намалював рекламу шоколаду «Меньє» на тлі пейзажу, щоб врятуватися від тиранії привабливості?
Утім, зараз він, схоже, розгадав щось нове. Він уже давно, вагаючись, рухався в цьому напрямку, але тільки тепер усвідомив це і відчув себе на межі якогось відкриття. Він невиразно здогадувався, що є щось краще за реалізм, який він так обожнював; це, безсумнівно, не був знекровлений ідеалізм, який через свою слабкість віддалявся від життя. Тут була якась сила, зрілість, життя сприймалося з усією його вбогістю, потворністю і красою, злиденністю і героїзмом; це досі був реалізм, але реалізм на якихось нових висотах, який трансформував життя, осяявши його яскравішим світлом. Філіпові здавалося, що він чіткіше бачить речі, дивлячись на них суворим поглядом померлих кастильських шляхтичів; а жести святих, які спершу видалися дикими й спотвореними, набули таємного змісту. Однак він не знав, у чому цей зміст. Він нагадував послання, яке неодмінно потрібно отримати, але написане невідомою мовою, і його не вдається зрозуміти. Філіп завжди шукав сенс життя і, схоже, ось він перед ним, проте нерозбірливий і нечіткий. Юнака це неабияк збентежило. Те, що здавалося йому істиною, змигнуло, наче
