Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Як я йшла на базар, Мирося просилася й собі. Та куди мені її було ще брати? Шлях же довгий – десять кілометрів!
От я тільки вийду за ворота, а Мирося – в плач. То Іван її й надурить:
– А ти вилазь на припічок, – каже, – і гукай голосно до мами в комин.
– Хіба вона почує?
– Почує! Правда!
І Мирося йому вірить. Я вже далеко, а вона вилазить на ослінчик, згинається, засовує голову у ще не вичахлий жаркий комин і кричить:
– Мамо-о-о-о! Ма-а-а-мо-о-о-о! – І думає, що я почую.
6У п’ять років наша Мирося вже рахувалася за дорослу!
Вони удвох із Антосею доглядали телят.
Кожна гляділа своє. Поки корови в череді, треба було шукати телятам їсти. А що їли коров’ячі діти? Траву…
Як Отче наш, щоранку брали дівчата по мішку і йшли кожна на свій город, вишукували там поміж гарбузами бур’яни – щирицю, берізку і мишівку. Бур’янів наривали і складали на купки, порізну, а сходилися все рівно на межі.
– Завдай мені на плечі, – показує Антося на свій мішок, повний-повний бур’яну.
– Згинайся! – Мирося тужиться, вона ставала червона, як буряк, а таки підсаджувала клумак поверх Антосі.
І от Антося, поволі й з натугою переставляючи ноги, вже чвалає межею вгору.
– А в мене все рівно більше! – кричить у спину їй Мирося і лягає на межу. Вона сама собі не здужає мішок завдати, а хоче ж першою прибігти від Антосі. То, лежачи, підсовується усім тілом під мішок, тоді, звиваючись, немов мала гадючка, викочує його собі на вутлі плечі. Мирося аж крекче, а таки спинається під вагою, впирається маленькими рученятами об сухий чорнозем, рачки встає, і так, зігнула удвоє, пробує бігти вгору.
Біжить… Миросю носить збоку вбік. «Хоч би не впасти!» – думає Мирося і таки обганяє Антосю, уже аж на самім вершечку горбка.
– А я все рівно буду перша! – кричить Антося й вганяється у своє подвір’я. Мирося, мокра від поту, падає коло жолоба. Теля, прив’язане посеред подвір’я, радісно мукає і тягнеться губами до трави.
Мирося плаче…
До череди вона ще не дорослá, але влітку вже пасе вівці. Один день пасуть Іван із Василем, а на другий день – Мирося із Антосею.
Зимою вівці живуть із нами в хаті.
Здається, в тому році у Різдві окотилися аж три овечки – і ягнятка, немов маленькі діти, стрибають по кімнаті. І мої діти теж між ними!
– Як же весело і гарно у нашій хаті!!! – кричить Мирося.
Та тільки весна зазеленіє першим рястом – і діти, і ягнятка уже й у глинищі, по берегах!
– А смачне ж яке молоко овече! – п’є і нахвалює Мирося. – Таке солодке й тепле!
Вона коли вкрадеться та й видоїть сама, і нап’ється свіжого – відбирає у ягняток.
Вівці йдуть увечері додому чередою. Мирося сидить на горбочку і чекає. А вони бігають, граються – як діти.
У мене і корова була, бо як же без корови? Тільки ж вона одна, а дітей багато.
Я, як видою Квасолю, наллю молока у велику миску, поставлю на столі, та й роздаю кожній дитині по кусню хліба. А сама стаю поряд.
– Он, вмочайте! – даю команду їсти.
І вони вмочають, наввипередки. Діти мої їдять, а я тільки мовчки дивлюсь, як вони, немов ті голодні цуценята, зібралися у коло і хлепчуть тепле молоко.
Ця миска у мене залишилася одна після війни, на все – і на борщ, і на кашу, й на лемішку. Зате ж на кожного було по дерев’яній ложці! Мені, бува, аж серце стискувалося, як діти посідають за порожній стіл та й стукотять ложками, ждуть вечері.
Хіба як у неділю варила я вареники – отоді й наставало у нашій хаті свято!
Ще не кидаю в окріп варити – а Іван вже порахує.
– Кожному по три вареники! – прикаже. І сидить, слідкує.
А вареники я робила великі, коли поваряться, виходили сірі, череваті. Як поспливають у окропі, викину їх у миску, вони неначе поросята, там лежать, парують. А до тих вареників уже очі горять, руки тягнуться, із губів капле слина.
– Ану мені хай спробує візьме хто зайвий!!! –
