Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Галина дає Миросі чарку до рук, та швиденько, щоб ніхто не видер, перекидає її нахильці до рота і двома великими ковтками випиває. І тільки тут дитина відчула смак! У роті пече вогнем, не дає дихати, із очей ллються сльози.
– Галя! Вона ж випила всю горілку… – налякано шепче молодий.
– То що ж я зроблю? Вже як є, так і буде… – злодійкувато роззирається молода.
Але ніхто того не бачив…
Весілля гуляє далі, а у Миросі світ починає перевертатися кругами. Вона наче й сидить на місці, ще й тримається обома руками за лавку, але… Чомусь туди-сюди стрибають двері, дядьки не співають – ревуть, немов ведмеді, а у животі брикає сердитий вулик бджіл. Мирося геть не має сил, вона помалу хилиться до столу, голова вже не може втриматися на в’язах.
– Тітко Маринко! – гукає до мене через стіл Галина. – Візьміть свою Миросю, вона, напевно, хоче спати.
Та я геть не чую молодої. Мені, заклопотаній весільними справами, не до того: тільки встигаю бігати від печі і до столу, щось подаю, приймаю, мию.
– Тітко Маринко-о-о-о! – щосили гукає молодий.
– А що там?… – я на мить спиняюсь. – Щось принести?
– Та ось, ваша дитина…
– Хоче спати? То передайте її комусь, нехай винесуть надвір, я не маю часу.
І далі біжу до кухні. А в цей час…
– Подавай її сюди! – гукає до Галини хтось із гостей, бере мою зімлілу дитину на оберемок і несе в садок, там кладе під деревом і йде курити.
А Мирося тим часом вивергає все із себе – і горілку, і те, що їла за столом, і те, що вдома. Стоїть коліньми на оббльованій траві, тримається руками за живіт і стогне. Тоді падає у блювотиння й засинає.
Знаходять Миросю Гріша із Степаном.
– Фе! Що це ти тут лежиш… така? – питає Гріша у Миросі. – Що це з тобою сталось?
– Я горілку пила, – дівчинка помалу встає, рукою тримається за стовбур, обтирає травою плаття.
– Не може бути?! – дивується Степан. – А хоч смачна?
– Ні…
– Ти біжи до копанки і вмийся, а то дивитись страшно!
І Мирося рушає, але…
– Миросю, зачекай, хочеш горошків? – повертає її назад Степан. – Там за столом давали вже солодке, але тебе не було.
Ось воно! Давали солодке! Це ж найкраща страва на весіллі!
– Давали солодке?… – журиться Мирося.
І їй стає так гірко-гірко, їй навіть байдуже, що робиться у неї в голові, що вона уся в мокрій слині і ще у чомусь, що оце вона тут валялася у траві. Одна тільки думка б’є Миросі у тім’я: вона не дочекалася цукерків!!!
У магазині тоді продавалися тільки горошки і подушечки із перевареного цукру, такі були цукерки.
І тепер їх роздали вже гостям, а Миросі не дісталося…
Сльози покотилися дитині з очей іще дужче. Мирося схопила себе за горло, захиталася туди-сюди від розпуки, від великого й невимовного свого горя!
– Та не плач, – раптом присів біля сестрички навпочіпки Грішка. – На ось тобі жменю, я набрав аж в дві кишені, їж.
– І мої на, – простягнув долоню двоюрідний брат Степан.
І Мирося, озираючись, чи ніхто того не бачить, похапливо кидала горошки собі до рота: моя дитина в той час не знала нічого смачнішого за горошки!
5Хіба тільки чорні дрібні черешні!
У сусідів перед ворітьми росла молоденька черешенька – рання. Але ніколи не встигали ягоди на ній доспіти. Ще тільки-тільки запалились, а вже й нема!
Зате в нас у садку стояло старезне дерево, стовбур грубий. Треба було два дядьки, щоб ту черешню обійняти. Із дуплом, гілки аж на три метри від землі – попробуй доберись! Хіба тільки ноги треба було б засовувати в кору і чіплятися руками.
А що робилося вгорі! Ягід-ягід! Бубки на дереві були гіркі, дрібненькі, зате ж якщо доспівали!..
Якось наїлися від пуза тих ягід Мирося з Антосею та й придумали забаву.
– А давай викопаємо під черешнею ямку, – каже Антося, – настелемо в ній трави, та й будемо туди стрибати!
– А давай!
Мирося побігла по копачку. По черзі дівчата трудилися, вигортали землю.
